Де кінчається межа жіночого терпіння? Мабуть, тоді, коли вдаряють по найболючішому, для мене найболючішим стало те, що мій чоловік зачепив долю доньок.
Річ у тому, що виросла я в сім’ї де жіноча думка ніяк взагалі не сприймалася, тобто жінка – це ніхто. Так було в моїх бабусь з дідами по обох лініях, так було у матері з батьком. Батько взагалі вважав, що жінки – це недолюди. Він говорив, що жінки – це бракований товар і завжди говорив моїй матері про те, що вона навіть не спроможна йому народити справжню людину, тобто сина. У мене була ще сестричка, та на жаль, її не стало коли вона була ще зовсім маленька, так от з розповіді матері, батько навіть не заплакав при прощанні з нею, він так і сказав це була просто жінка.
Я виросла пригніченим, забитим дівчам. Я бачила весь час, як батько товк матір, як він приходив додому вічно незадоволений, коли він приходив з роботи я сиділа тихесенько в кімнаті, щоб він мене навіть не помітив. Адже знала, що мені може перепасти. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, батько привів додому якогось хлопця і сказав, що це буде мій чоловік. Як виявилося йому на той час вже виповнилось двадцять сім, це був батьків колега по роботі. Як виявилась не лише по роботі, ще вони добре обоє могли перехилити чарку.
Після того почалось те життя, яке було у моєї матері. Я постійно була бита, постійно було все не так, я не мала навіть кому пожалітися. Коли я один раз сказала про це батькам, то у мою сторону полетів важкий предмет від мого батька і він сказав, щоб я навіть не сміла думати про розлучення, бо в його роду розлучень не було і не буде. А я, як жінка відповідаю за сімейне вогнище і якщо мій чоловік ходить наліво, то це значить я винна, бо я його не задовольняю і якщо мій чоловік б’є мене, то знову ж таки, я сама на те заробила.
В той час я уже була вагітна старшою донечкою, на жаль моя матір не побачила свою онучку. Через рік я народилась ще одну доньку. А мій батько не мінявся він говорив своєму зятю, тобто моєму чоловіку, що ти дивись там, не бита жінка, як коса не клепана.
І ось так в такому жаху я прожила цілих дев’ятнадцять років. Коли старшій донечці виповнилося вісімнадцять років чоловік прийшов додому на підпитку і сказав: – Ну що, жінко, готуй наречену, я знайшов вже чоловіка нашій старшій, а через рік там вже й молодшу видамо, ну так трішки старші, але нічого, я ж теж від тебе старший і це добре.
Я була шокована, а про доньок той говорити нема що. Як виявилося він знайшов їм таких як і сам – пияків. І тоді коли я уявила яке життя чекає на моїх дівчат, мене, неначе, облили холодною чи то кип’яченою водою, мене трясло немов у пропасниці. І вже на наступний день, коли він пішов на роботу, я похапцем збирала речі, збирала все, що можна. Дівчата мої допомагали мені, плакали і просили “Мамочко, швидше” Вони до цього мене просили покинути батька та їхати кудись від нього, але чесно кажу, я боялася йти в невідомість. Але коли постало питання перед тим, що моїх доньок чекаєш така доля як мене, я була рішучою.
Я зателефонувала до своєї начальниці та розповіла їй ситуацію, попросила звільнити мене без моєї присутності. Я дякую цій жінці добродушній, яка ввійшла в моє положення та виплатила мені вихідну допомогу. Завдяки цьому ми з доньками подолали майже пів України, ми зупинились в великому місті, аби загубитись серед тисячі мільйонів людей, щоб нас ніхто не міг знайти.
З того часу минуло вже багато років, дякую Богу що змогли вижити з доньками. Можна терпіти зневагу до себе, але до дітей ні, заради них жінка готова на все.