Все моє життя це біг в перед з перешкодами. Я вже у двадцять років чекала пенсії, щоб нікуди не бігти.
Я була старшою дитиною у багатодітній родині, тому стільки себе пам’ятаю постійно я була в русі. З ранку в школу, після школи додому допомагати мамі. Я мала стількиж обов’язків як і дорослі люди.
У двадцять вийшла заміж, народила доньку і сина. Рух в перед збільшився. Малі діти, чоловік, свекри, мої батьки, та ще й до того робота. І кругом потрібно встигнути, я відчувала себе постійно винуватою, що нічого не встигаю. А ще мені дуже хотілося просто побути одній, в повній тиші, насолодитися простором. Так я мала таку мрію з дитинства, адже я жила в одній кімнаті з чотирма сестрами.
І ось нарешті я живу сама, я вийшла на пенсію. Чоловіка вже п’ять років як немає, донька і син одружені, мають свої сім’ї. На роботу бігти не потрібно. Здається, що нарешті можна випити каву чи чай не поспіхом, а з насолодою, прокидатися не від звуку будильника, а коли виспишся. Йти на прогулянку і повертатися коли захочеш. Я навіть відчула себе молодшою.
Та недовго тривало моє життя у насолоді. Мої діти вирішили, що я не зможу бути одна у квартирі. І син з донькою вирішили щодня мене провідувати по черзі. Я дуже їх люблю, але це ж занадто, кожен день одне й те саме. “Що ти їла, що ти пила, може тобі прибрати, може тебе до лікаря, може ремонт зробимо?” При цьому вони завжди кудись спішать, сердяться, що витрачають на мене час, а я нічого не хочу. Та не потрібно мені нічого діточки, я просто хочу трішки побути на одинці з собою.
Коли я раз була обмовилася, що хочу побути на одинці, то діти спочатку образилися, а тоді на всі вихідні прислали мені онуків. І мене веселили одразу п’ятеро невгамовних діточок. І онучка менша обмовилася, що вони спеціально прийшли, “Щоб баба від нудьги не сходила з розуму”. Я після тих вихідних відчувала себе вижатим лимоном.
Підкажіть,будь ласка, як тактовно пояснити дітям та онука, що я хочу побути на одинці.