Коли я навчався у сьомому класі до нашої школи прийшов новий вчитель фізики. Дуже зарозумілий чоловік років сорока із смішними вусиками, наче з минулого століття.
Він був дуже дивний і одразу ж обрав собі улюбленців. Ну як улюбленців – багатих дітей. Микола Васильвич на першому ж уроці провів опитування у кого ким працюють батьки і занотував собі це в блокноті. Та й оцінки він нам сповна занижував.
Все розраховував на те, що батьки прийдуть з ним домовлятися. І робив він це в усіх класах. Директору лише розповідав байки, що діти зовсім нічого не знають і не хочуть вчитися.
До мене він ставився надзвичайно зверхньо. А одного разу, коли я перепитав чому у мене така низька оцінка за контрольну, якщо помилок в мене нема, то він мені відповів:
– А ти думаєш, що син охоронця в школі і кухарки може гарно вчитися.
Мене це неабияк обурило. І я почав вчитися ще більше. Я твердо тоді вирішив, що я йому ще покажу. І ці його слова закарбувалися в моїй голові на довгі роки. Саме вони і дали мені неймовірний поштовх досягти тієї цілі, яку я перед собою поставив.
Мої очікування здійснилися. Я вивчився і став справді тим, ким хотів. Я відкрив свою компанію, яка займається розробленням і впровадженням в життя інформаційних технологій. У мене хороший дохід, гарний будинок та автомобіль. Та й батькам я оплачую зарплату за те, що вони не працюють.
Недавно я зробив хороше капіталовкладення. Я придбав найбільший ресторан у нашому місті. Моя мама стала там шеф-поваром, а тато – управляючим.
Минулого тижня у нас була зустріч однокласників – п’ятнадцять років після закінчення школи. Святкували ми в моєму ресторані і запросили усіх вчителів. Звичайно ж, що я власник ресторану ніхто й не знав.
Микола Васильович також був присутній. Всі однокласники прийшли наче на показ мод, один я був у джинсах і светрі. У мене такий стиль і мені так комфортно. Та й костюми я не купую і не люблю.
Та й тут не обійшлося без цькування Миколи Васильовича. Він знову вирішив мене принизити. Мабуть, запам’ятав мене ще зі школи. Сказав привсіх:
– Ну що, мої слова таки були правдиві і ти так нічого і не досягнув в житті. Он, навіть грошей на костюм не маєш.
Тут вже я не витерпів і сказав:
– Ні, досягнув. Дякуючи саме Вам. І цей ресторан у якому ми зараз сидимо – мій.
Микола Васильович почав реготати. А потім запитав, з думкою, що принизить мене ще більше у офіціантки хто ж власник ресторану.
Юля, офіціантка, показала на мене пальцем і дадала:
– Так ось наш власник. А щось трапилося.
Здивовані були всі. Микола Васильович почервонів і став схожий на буряк. Слів у нього забракло. Він мовчки взяв свого піджака і попрямував до виходу.