Два роки тому ми з чоловіком поселилися у невеличкому приміському селищі. Тут зручно, тут свої в кожного будинки і двори, тут затишно, тихо. До міста доїхати всього-на-всього двадцять хвилин. Тому ми вибрали з проживання саме тут. Мій чоловік працює на роботі у місті, їздить щодня, я працюю у віддаленому форматі, тому я весь час дома.
Але півтора року тому сталася подія, що змінила наше життя. Наша сусідка попросила нас, аби ми по гляділи за її маленькою донечкою, якій на той час було всього десять місяців, а вона мала поїхати до міста, бо потрібно було дещо купити. Ми звичайно погодились. Маленьку сусідку звали Поліною, вона доволі жвава і красива дівчинка, але єдине, що мені не подобалось, те що у свої десять місяців вона надто крихітна. Коли сусідка їхала я запитала, що на випадок коли дитина захоче їсти, чим їх годувати. Відповідь матері здивувала, вона сказала, що дитина їсть все. Сусідка обіцяла, що повернеться через годину-півтора. Але коли через чотири години вона не повернулася, я почала телефонувати по номеру телефону, який вона нам залишила, та абонент був не в зоні. Я зварила для дитини дієтичний суп, перетерла його блендером та погодувала її. Я гарно провела час з маленької дівчинкою, вона поїла, вона випила сік, я її заколисала і вона заснула. А мама-сусідка повернулася лише через шість годин, пізно ввечері, ми їй запитали, можливо в неї щось сталось, що вимкнутий телефон, а вона сказала, що телефон просто розрядився. Вона просто забрала Поліну і на цьому все.
Наші сусіди люди доволі бідні, будинок в них перехилився від старості, подвір’я недоглянуте, заросле бур’янами. Сусідка також ходить в брудному одязі, не надто охайно одягнута, дитина також не доглянута, мені дуже шкода маленьку Поліну. Адже саме через такий спосіб життя її матері, вона також була дещо занедбана. Я запропонувала чоловікові допомогти їм, на наступний день, після того, як Поліна провела в нас майже пів дня, ми поїхали до міста. Там я придбала одяг для дівчинки, придбала дитячі різні суміші, деякі іграшки і все це ми привезли сусідці. Вона була здивована, подякувала, забрала це все і пішла.
А на наступний день мене чекало здивування, адже сусідка прийшла до мене та запитала, чи не можу я посидіти знову і з її малою, адже вона так і не вирішила свої питання в місті. Ви знаєте, я погодилась, можливо, через те, що у свої тридцять років я так і не змогла стати мамою і мене тягнуло до цієї дитини. І так Поліна стала практично щодня по кілька годин залишатись зі мною, мені це не заважало, я встигала виконувати як свою роботу основну, так і роботу по дому, і також бавитись з маленькою сусідкою. Її матір все частіше і частіше її залишила з нами, чоловік іноді хмурнів через це, та говорив, що час уже поговорити з сусідкою, що так негарно. Та я його просила не робити цього, адже я переживала, що тоді вона не дасть змоги мені бачитися з маленькою.
Коли Полінці виповнилося півтора року, вона сама почала приходити до нас додому, щойно прокинувшись дитина уже бігла до нас. А її матір перші рази лише кричала через паркан, запитувала чи її знайда в нас, я говорила, що так і вона йшла навіть не запитувала чи мені зручно буде з дитиною, чи ні. Дівчинка всі дні проводила в нас, чоловік уже також до неї звик. Але коли одного дня Полінка вилізла до мене на руки та назвала мене мамою, у мене неначе зупинилось серце, я не сподівалась, колись почути від когось такі слова. Я почала плакати, а маленька дитина мене втішала, витирала мені сльози. Чоловік мене також втішав, та говорив, що я настільки добра, що навіть чужа дитина відчуває в мені любов. За збігом обставин, того ж вечора наша сусідка не прийшла за своєю дитинкою і Поліна тоді вперше в півторарічному віці залишилась у нас на ніч. Лише на наступний день, ввечері, горе-матір прийшла, запитати чи не набридла нам ще її донька і я сказала, що ні. І з того часу Поліна могла жити в нас по два-три дні.
Так, можливо це звучить дивно, але я полюбила цю чужу дитину. Сусіди навіть перестали дивуватись тому, що на нашому подвір’ї живе Полінка. А місяць тому Полінина мама вийшла заміж і сказала нам, що вона переїжджає в інше село до свого чоловіка, але річ в тому, що він поки, що не хоче жити з її донькою і вона запитала в нас, чи може вона, поки що залишити доньку у нас, допоки вона не вирішить свої справи. І ми погодились, вона обіцяла, що повернеться через місяць. І ось термін спливає і я розумію, що я боюсь того дня коли з’явиться Поліна мама та скаже, що хоче забрати її від нас. Я цю маленьку дівчинку вважаю своєю донькою, вона називає мене мамою, мого чоловіка називає татом, у нас повний будинок її іграшок, її речей, ми підлаштували під неї вже свій режим дня, ми живемо, як повноцінна родина і я не знаю, як вчинити правильно, як зробити так, щоб вона дійсно стала моєю донькою.
Можливо це неправильно, я розумію, що яка не є в неї матір, але вона рідна. Я вважаю, що я зможу краще її забезпечити, я зможу дати їй краще життя, ніж її рідна мама, яка протягом цих трьох тижнів жодного разу навіть не зателефонувала, щоб запитати де її донька. Можливо хтось знає, як правильно, згідно з законом удочерити Поліну. Чи це взагалі можливо, якщо матір не захоче відмовлятись від неї.