Нас було чотири подружки, я з них була сама некрасива. Ще з дитинства знала, що некрасива, навіть мама інколи дивувалася, в кого я така вдалася. Сіренька, тиха мишка, при тому не маленьких розмірів. І це також завдавало мені клопоту, адже в класі я була найвищою за всіх навіть, за хлопців. Дуже часто мене дражнили та запитували. чи не бачу я, що там робиться в Києві. Проте зі мною дружили, я була за це вдячна.
Коли подорослішали, мої подружки зустрічалися з хлопцями, а я ні. Мама мене завжди заспокоювала, що ще не час, що знайду свою долю. Проте час не чекав, всі подруги вийшли заміж, а я так і була самотня. Згодом всі вже стали мамами, а я ще нікого не зустріла. Можливо, сама закривалася, адже розуміла, що не красуня та ще й важкувато було підібрати чоловіка, щоб мені був за розміром.
Коли мені було вже тридцять п’ять, то одна з подруг запросила мене за себе на свято. В кінці вечора почалися неприємні для мене жарти і жартували над тим, що я досі не заміжня, що я досі не маю пари хтось навіть сказав, що я, мабуть, підо до монастиря і буду святою та рівноапостольною. Я не досиділа до кінця вечора, пішла не попрощавшись.
Я йшла вуличками свого міста і плакала, не помітила як переходила дорогу на червоне світло, в результаті ледь не потрапила під авто. З якого вийшов водій і стурбовано допоміг мені піднятися, запитав, як себе почуваю, чи потрібно в лікарню. Коли я сказала, що все гаразд, запропонував підвезти мене додому. Запитав, що в мене сталось. Не знаю чому, але тих десять хвилин, що ми їхали, я розповіла йому всю свою життєву дорогу, розповіла все, починаючи з дитинства і закінчуючи своїм тридцятиріччям.
Він почув мою розповідь і почала сміятися. Я спочатку не зрозуміла чому, а тоді він сказав, що, мабуть, доля так над нами пожартувала, поміняла нас тілами. Я не могла зрозуміти чому, а тоді він зупинив машину та попросив мене вийти. Він підійшов до мене, і я зрозуміла, що він буквально на дві голови нижче мене. Він мене запитав: “Тепер розумієш? Я всі свої тридцять років також страждаю від того, що я такий маленький, жодна дівчина не хоче зустрічатись з таким. Бо всі хочуть високих, накачаних, широкоплечих, а я такий собі маленький, кому такий потрібен.” І тоді вже почала я повеселіла.
Знаєте, той вечір і ту ніч, ми провели разом, ми їздили містом, ми розмовляли, ми ділились своїми історіями. І на ранок зосталися хорошими друзями. А на наступний день, Станіслав приїхав до мене, не просто так, він приїхав з пропозицією. Сказав, що якщо вже доля штовхнула мене під його машину, то чи не варто спробувати створити сім’ю. Так, не таку як і всіх, так, для когось буде дивною наша сім’я, але ми будемо підтримувати один за одного. І я погодилась.
З того прекрасного дня промайнуло уже майнуло десять років. І зараз я, кохана дружина і щаслива мама двох діток. У нас прекрасна сім’я, в мене найкращий чоловік, який мене розуміє і підтримує у всьому. Ми з ним за ці роки змогли не лише гарно поладнати, а й створити власний невеличкий бізнес.
Спочатку всі друзі та знайомі сміялися з мене. Було дуже неприємно, були всілякі каверзні запитання, навіть в тому сенсі, що як ми цілуємося, то чи бере мій чоловік табуретку з собою. Але зараз, з трьох моїх подруг, жодна не живе щасливим життям. Від однієї чоловік пішов до молодшої дівчини, у другої чоловік безпробудно п’є та виносить з будинку все, що мають, а в третьої просто ніде не хоче працювати, і вона все тягне на собі, і його, і чотирьох дітей. Я зараз коли дивлюсь я на них, таких ідеальних і красивих, то розумію, що щастя дійсно не в красі, а щастя в тому, щоб зустріти людину, яка дійсно буде тобі до парі.