Як важливо вчасно побачити та зрозуміти, яка людина біля тебе. Коли я почала зустрічатися з Владиславом, то почувалась дуже щасливою і закоханою. І коли мені хтось із подруг чи з друзів говорили про те, що він не пропускає жодної спідниці повз себе, я завжди думала, що вони мені просто заздрять.
Він у свої двадцять п’ять років був вже доволі самостійним, мав власне станцію технічного обслуговування. Непогано заробляв, також він практично вже закінчив виплачувати кредит, на власну квартиру. В нього були плани далекоглядні, він знав чого він хоче в цьому житті. Саме таку людину я хотіла бачити поряд з собою, адже я також з шістнадцяти років уже самостійна.
Я сама вступила то училища такого як мені подобалось, на державне навчання. Після училища вступила до вищого навчального закладу, на заочну форму навчання. Пішла працювати, вже маю своє авто, до речі саме завдяки цьому авто і познайомилась з Владиславом. В мене також є той план, по якому я прагну жити в житті. І Владислав став тією людиною, хто підтримував мене, в кого плани на майбутнє збігалися з моїми.
Ми зустрічалися два роки і він нарешті зробив мені пропозицію, я радо погодилася. Я переїхала жити до нього, ми проживали вже разом пів року. Того дня я їхала з ранку на роботу, помітила, що в мене в машині щось почало торохкотіти, оскільки це було недалеко від СТО коханого, я вирішила заїхати. Попередила на роботі, що затримуюсь і звернула до майстерні.
Під’їхавши, зайшла всередину, побачила, що є його помічники, а його самого не було. Я запитала де Владислав, вони сказали, що в нього дуже важлива нарада в кабінеті і до нього не можна. Я помітила як один з них посміхнувся та підморгнув іншому, це чомусь мене дуже сильно розсердило, я одразу попрямувала до кабінету Владислава. Один з помічників намагався мені завадити, але я не з маленьких та нерішучих жінок, одного погляду було достатньо, щоб він відступив.
Відкривши двері я одразу наткнулася на розкиданий одяг. Владиславові кросівки та жіночі туфлі, Владиславові штани та жіноча спідниця, далі були футболки, спідня білизна, підіймаю погляд, а не дивані пара – Владислав і якась білявка. Кількох секунд було достатньо мені аби випаруватись того кабінету. Владислав доганяв мене, натягував на себе одяг, щось кричав, що зараз все пояснить. Я сіла в машину і навіть не чула того скреготу та лязгу, що вилітав з під моєї машини, адже вона дійсно зламалась. Я просто звідти втікала.
Два дні я оговтувалася у подруги в дома, не виходила навіть з ним на зв’язок. На роботі взяла відпустку своїм коштом, то було дуже важко, то було неначе груди розриваються від болю. Але виплакавшись, я взяла себе в руки, я забрала речі з його квартири, я перервала всі контакти з ним. Хоча він робив спробу зі мною ще зв’язатися, щось пояснити, та я не хотіла ні його бачити, ні чути його пояснень.
Все це трапилось за два тижні до нашого весілля. І ось зараз, коли промайнуло два роки, після того, я розумію, настільки вдалий був той день. Адже якби я не побачила цього на власні очі, я б вийшла заміж за зрадника і так би й жила б, і не знала, яка людина поряд зі мною.