Той час і період, в якому я виросла, зіграв зі мною поганий жарт. Я росла у досить бідній сім’ї і фактично нічого в дитинстві не мала з того, що мали дехто з моїх однолітків. Батько не надто хотів працювати, а мама просто не могла нас всіх нормально забезпечити. Тому, коли я сама народила доньку, я сказала, що я її забезпечу всім, що потрібно і таке ми з чоловіком добре працювали, ми старалися для своєї єдиної доньки, нічого не шкодували. І це не залишилося просто так безкарним.
Адже ми не лише їй все купували, все дозволяли, ми не хотіли, щоб вона важко працювала, як ми колись. Ми не хотіли, щоб вона знала, що таке бідність. А донька виросла егоїстичною та з великими потребами. У сімнадцять років, коли вона пішла навчатися в університеті, вона нам повідомила, приголомшливу новину, вона сказала, що збирається заміж за свого одногрупника. Адже в них буде дитина. В той день мені два рази викликали швидку, я не розуміла як сімнадцятилітні діти збираються виховувати дитину. Прийшли батьки хлопця і сказали, що якщо вже має народитись дитина, то мусить вона народитися в офіційному шлюбі.
Тому зіграли весілля, але їм швидко надоїло грати в сім’ю. Щойно народивши, донька одразу заявила нам, що подає на розлучення, оскільки вони проживали окремо, я не знала, що так сталося, почала розпитувати. Виявилося, що це через гроші, а саме ті, що виплачують на дитину. Адже донька заявила зятю, що це гроші для неї, за те, що вона виношувала і народжувала, і вона витратить їх на себе, а зять сказав, що він ще занадто молодий, щоб утримувати сім’ю, якщо вона ці гроші витратить на себе, то він їх взагалі покине. Я ж намагалась пояснити доньці, що ці гроші не для мами і не для батька, це гроші для утримання дитини, і там їх мізер, і їх ні на що не вистачить.
У результатів вони настільки посварилися, що вирішили розійтися. Нам нічого з чоловіком не залишалось, як забрати онучку та доньку до себе. Адже з новонародженою дитиною, наша неповнолітня донька абсолютно не вміла справлятися.
Але наразі нашій внучці пів року і скажу вам, що наша донька тепер вимагає від нас, щоб ми купували для онуки лише дороге та якісне, я звичайно розумію, що це дитина і що хочеться також віддати найкраще, але ж те, що вибирає донька, для нас є занадто дорого. Наприклад, вона захотіла, щоб ми придбали дитячий візок, аж за тридцять тисяч гривень. Навіщо скажіть? Я питаю доньку, що ж в ньому такого, колеса позолотою вкриті? Донька мені постійно грубий та говорить, що я нічого не розумію, що їй буде соромно з візочком за шістнадцять тисяч вийти погуляти по майданчику. А мені шістнадцяти тисяч шкоди на візок. Тим більше, що у моєї подруги донька народила два роки тому дитину, має візок в прекрасному стані і вона нам запропонувала його придбати за символічну ціну, вона його купувала за десять тисяч, а нам хоче віддати лише за дві тисячі. Донька відмовляється, каже, що її дитина не буде як безхатько. Каже, що її донька не ходитиме як обірванка у поношеному і дешевому одязі.
Зять донькою своєю не цікавиться зовсім. Свати, які ми також бідкаються, що не можуть йому дотолкувати, що дитина – це не іграшки, що за нею потрібен і догляд, і все інше. Дякувати Богу, що хоч вони з головою, та допомагають трохи грішми. Проте в них, крім нашого зятя, ще двоє дітей школярів, то нам не надто багато вони можуть допомогти.
А донька зовсім нас не розуміє, вимагає від нас, щоб ми забезпечували вже не лише її, а і її дитину. Ми й не проти, але ж не з такими зависокими планками.