Я ніколи не думала про те, що колись не зможу знайти спільну мову з донькою. Допоки вона була незаміжня, все було добре, все було гаразд. Коли вийшла заміж і постало питання де житимуть молодята, то я одразу запропонувала їм іти в мою квартиру, я, не дивлячись на свій вік, уже пенсіонерка, вийшла на пенсію по вислузі років, хоча мої колеги ще досі працюють, та я вважаю, що своє відпрацювала. Я маю не лише квартиру, а й заміський будинок, що дістався мені від моїх батьків. Починаючи з весни, до осені, я їду у свій будиночок. А вже осінню коли позбираю урожай на городі і в саду, то я збираю всі свої речі і приїжджай назад у квартиру. Так молодята й погодилися, адже я обіцяла, що керувати ними не буду і лізти в сім’ю їхню не буду.
Весілля відгуляли вони весною, після того до початку жовтня ми й не бачились. Лише зрідка зідзвонювались. І ось я приїхала додому у квартиру, спершу все наче було добре і донька задоволена, й зять наче посміхається. Але так було рівно три дні, а тоді бачу вони якісь ходять роздратовані, все їм не так, все не туди. То я речі десь свої залишила, то посуд не той, що потрібно взяла, то навіщо я смажу, всю квартиру їм засмерділа. Я навіть не знала вже, що робити й говорити.
Зателефонувала я до свахи, поговорити. Та й кажу, що діти чомусь роздратовані сильно, все не так, все не туди. А сваха мене так здивовано запитує: “А на що ж ви надіялись, де ж ви бачили, щоб дві господині та на одній кухні були? Я взагалі вас не розумію, чого ви до них приїхали? Живуть діти самі, то нехай живуть, у вас же будинок є, живіть собі своїм життям, невже вам так хочеться лізти в їхню сім’ю.” Мене аж занімило від того почутого, то хіба ж я лізу в їхню сім’ю. Та поки, що ж я є власницею тієї квартири, куди повернулась, це по-перше, а по-друге, одразу після весілля було обговорене, що я теплу пору буду жити окремо, а на зиму повертатимусь у квартиру. Адже в будинку нема ніяких зручностей.
Після розмови зі свахою, я покликала до себе доньку та зятя і сказала їм, що якщо їм так заважаю, то нехай навіть не надіються на те, що я поїду на зиму у будинок і мерзнутиму там. А якщо вони так хочуть жити самостійно, то я можу дати їм ключі від будинку, та й нехай собі їдуть і там живуть. Донька спочатку почала щось відбріхуватися, а далі розсердилась і почала сварити зі мною. Що, мовляв, я і сама заміж не вийшла, після того, як розвелась з чоловіком, і їй не даю жити. Хоча, що ж я могла зробити за цей тиждень, жодного слова їм не сказала. Хоча за цих пів року, якщо чесно, то трохи образилась, що донька жодного разу не приїхала до мене.
Так слово за словом, ми пересварилися і донька з зятем зібрали свої речі та пішли в орендоване житло. Я з однієї сторони шкодую, що моя єдина дитина буде в орендованій квартирі. А з іншої сторони розумію, що в будь-якому разі нам потрібно, мабуть, жити окремо. Адже я у свої п’ятдесят шість ще не стара бабця, щоб сидіти та чекати свого останнього дня, я ще молода людина. Рано чи пізно все, що я маю все одно відійде доньці, а поки, що я господиня у своїй квартирі.