Коли ми одружилися з чоловіком то були до безтями закохані один в одного. Тоді нам з Олегом було по двадцять три роки, ми були молоді, амбітні, мали плани на майбутнє та впевнено в них рухалися. І хоча жили на орендованому житлі, ми заробляли достатньо аби відкладати потрохи на своє.
Після двох років подружнього життя, захворіла мама Олега, було оперативне втручання і свекруха тоді попросила нас, аби ми переїхали, хоч на деякий час до неї. Адже їй потрібна допомога, оскільки Олег єдина дитина та практично єдиний родич у неї, допомогти було більше нікому. Хоч я ніколи не хотіла жити разом зі свекрухою, в мене не було іншого вибору, тому я погодилась. Тим більш, що за ті два роки сімейного життя, що я знаю Олену Іванівну, особливих проблем з нею у спілкуванні не виникало.
Проживши рік з матір’ю чоловіка, я зрозуміла, що характер у неї таке доволі непростий. Вона жінка владна, хоче, щоб все було по її, але я ніколи не поступалася, інколи вона мені заявляла про те, що я зі своїм характером навіть її перещеголяла. Рік ми прожили у свекрухи і я дізналась про радісну новину, про те що, я вагітна. Почувши таке свекруха одразу заявила сину, що їхати нам нікуди вона не дозволяє, що не хоче, щоб її онук, чи онучка народилися в чужій квартирі. А тоді взялась ще завзятіше нами керувати, у всьому почала мене вчити і все пояснювала тим, що турбується про майбутнє покоління, для якого я стану матір’ю. Інколи мене це дуже сильно ображало і я все більше мріяла про свою квартиру.
Коли народився синочок у нас було доволі скрутне становище фінансове, чоловіка зарплата зменшилася, адже на його фірмі почалась криза і тоді однокласник чоловіка покликав його на заробітки за кордон. Хоч як було важко відпускати чоловіка, я погодилась, тим більше, що свекруха не пропускала жодної нашої розмови про це і завжди говорила Олегу, щоб навіть довго не думав, збирав речі та вирушав, бо його дитині потрібне нормальне харчування, нормальний одяг і взагалі, він, як чоловік має заробляти кошти на сім’ю, щоб ми нічого не мали нужди. Я відпускала чоловіка з важким серцем, адже розуміла, що родина на відстані, то не родина.
Два роки наш Олег їздив на дві країни. А одного разу поїхав і вже зателефонував звідти до Олени Іванівни, сказав, що він не повернеться, ні до мене, ні до сина і він дозволяє їй виставити нас за двері. Під час тієї розмови я сиділа поруч і все чула. Одразу почалися роїтися думки про те, куди мені йти з малою дитиною, мої батьки живуть в однокімнатній квартирі, йти до них з маленьким сином мені зовсім не хотілося. Одразу почала в голові обмірковувати, скільки в мене є коштів, не так то багато, на кілька місяців оренди, а ще ж потрібно за щось жити. Син малий до садочка, не записала. Мене прямо охопила паніка.
Олена Іванівна спокійно поставила телефон в сторону, після розмови з сином, подивилась на мене і сказала: “Ти чого бліда? Не хвилюйся, ніхто тебе звідси виганяти не буде, ця квартира буде повністю належати моєму онуку. Та й взагалі, ти знаєш, я тут вирішила, що буду пакувати речі, – я дивлюсь на неї і не розумію, про що вона, а вона продовжує, – закордонний паспорт маю, адресу сина знаю, тож поїду я, мабуть, доню до нової невістки, погостювати, покажу їй, що таке українська свекруха” Сказала і зробила.
І знаєте що? Через місяць, мій чоловік уже був вдома, стояв на колінах та просив вибачення, а його матір стояла позад нього з переможним виглядом, моргаючи мені. Чоловіка я ще так і не вибачила, хоче проживаємо ми разом, добре, що кімнат вистачає. Він до цієї пори просить вибачення, та говорить, що зробив найбільшу помилку у своєму житті, коли знайшов іншу жінку. Коли запитую свекруху, що ж було там за кордоном, вона лише посміхається, та говорить, що лише українська жінка зможе витримати іншу українську жінку, а ці закордонні якісь хилячки, з першого дня уже, каже, плакала від неї. Ось так вона, моя свекруха.