Піклуйтеся про своїх рідних та любить їх, щоб тоді коли їх не стане не жалкувати про сказане, чи зроблене. Коли до мене зателефонувала моя сусідка, та сказала, що я маю чим скоріше приїхати до своїх рідних, що в їхній родині сталось нещастя. Я покинула все і їхала. Вони живуть на околиці міста, а я з сім’єю в центрі міста.
Так сталося, що в дитинстві я залишилася без батьків і дідусь з бабусею замінили мені їх. Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком вирішили, що будемо жити в оредованому житлі. Його батьки далеко, а жити з дідусем і бабусею не розглядали можливості, бо бабуся говорила, що ми молоді, ми маємо створювати сім’ю самі.Це було давно десять років тому. У нас вже двоє своїх діток.
Коли я приїхала до них, то на жаль бабусі вже не було. Ще зранку вона пішла до магазину і, мабуть, літня спека на неї так вплинула, їй стало погано. Я не знаю скільки часу вона просиділа обабіч дороги, поки одна з її сусідок не впізнала, та не пішла до неї. Інші ж перехожі просто проходили повз. На жаль, швидка не встигла, так буває.
Мій дідусь залишився сам, він довго побивався за своєю дружиною, він довго просив її, аби вона забрала його до себе. Так, як в мене якраз була відпустка і в чоловіка також, я попросила його, аби ми з дітьми переїхали до дідуся. Для нього це було важливо, йому потрібна була наша підтримка. Ми приїхали, місяць провели в нього. Він трохи заспокоївся, ще дуже прив’язався до моїх дітей. До них ми раніше звичайно навідувалися, але я приїжджала щотижня, а діти не так часто, всього раз на місяць чи два могли приїхати.
Коли відпустки приходили до кінця, дідусь попросив нас аби ми задумались над тим, щоб переїхати до нього. Сказав, що у трикімнатній квартирі місця досить для всіх. Ми порадилися, ціни на орендоване житло звичайно дуже зросли. Школа – це була не проблема, в школу можна перевести в цю, що поряд. Я вважаю, що якщо діти прагнуть до навчання і хочуть освіти, то незалежно, яка це школа, навіть, якщо вона в далекому маленькому селі. До роботи чоловік може добиратися автомобілем, в мене ж робота віддалена, лише раз в місяць я маю з’являтись до офісу, тобто для мене це також не проблема.
Порадились і вирішили, що ті кілька тисяч які ми платимо за оренду житла та комунальні послуги на орендованій квартирі ми краще зекономимо. На цьому і вирішили. Переїхали, дідусь був радий, ми одразу зайнялися ремонтами, одразу все переробляли під себе. І що мене дуже тішило, що мої сини дуже багато часу проводять з моїм дідусем. Він постійно виходив з ними на прогулянку, вечорами вони довго з ним могли розмовляти, він їм розповідав історії різні. Цих три роки він тримався дуже сильним, а тут геть зовсім здався, ледь переступав ногами, він уже ледве доносив ложку до рота, я навіть пропонувала йому, щоб допомогти годувати його, та він завжди говорив, що сам.
Одного разу мій чоловік повернувся з роботи без настрою та зіштовхнувшись з дідусем в коридорі. зайшов до мене в кімнату і сказав, що йому набрид цей старий, який постійно плутається під ногами. Я коли почула у мене навіть піднявся тиск, я сказала своєму чоловікові, що якщо він ньому так набрид, то він зможе зібрати свої речі і поїхати і жити де інде, але щоб він коли поїде, не забував, що він також стане старим, і також комусь заважатиме.
Після цього ми не розмовляли два дні. На другий день до мене підійшов дідусь та сказав: “Не сварись з чоловіком через мене, я чув, що я йому заважаю, така доля старої людини, тому і бабуся говорила, що ви прожили окремо, але нічого ще трошки потерпіть і я піду до своєї коханої, і ви будете щасливі” Від почутого, я довго плакала. Ввечері прийшов чоловік, побачивши мої очі, запитав, що сталось, я йому розповіла. І він, на моє здивування, пішов то дідуся в кімнату. Я не знаю, що він там робив, говорили вони довго, мабуть, з годину. Після того він вийшов, попросив мене вибачення і на цьому більше таких розмов не було.
А ось минулого місяця не стало нашого дідуся. Коли ми пішли прибирати вже в його кімнаті знайшли невеличку скриньку. Відкрили, а там була був невеличкий лист від дідуся, він писав у ньому своєю старенькою рукою, ледь розбірливим почерком, писав, що він в нас дуже любить і цінує ту підтримку, яку ми дали йому коли не стало його коханої дружини. Він бажав нашій родині щастя і просив, щоб ми з чоловіком любили один одного, та підтримували до кінця своїх днів. На дні скриньки лежали ще відкладені кошти, які дідусь з бабусею, виявляється, відкладали по трішечки, ще з дня мого весілля, на наше майбутнє. І за ті роки, що я живу з чоловіком, я вперше бачила, як він читаючи лист, сидить і плаче.
Мій чоловік сказав, що не дивлячись на те, що коли він попросив пробачення, дідусь сказав, що пробачає його, він все одно почувається винним. Тому, кажу тим хто читає цю історію, задумайтесь над тим, що ваші слова іноді можуть образити другу людину настільки глибоко, що навіть якщо людина скаже, що вас пробачила, ви все одно будете відчувати важкість на душі.