У своїй не молоді літа, хочу поділитись з вами зі своєю історією. Я вже кілька років як на пенсії, але лише чотири роки я живу. Так, так, вам не почулося і не почудилось, за все життя лише чотири дійсно живу.
Я виросла в сім’ї, де головний був у всьому батько, у всьому ми мали його слухатись, у всьому догоджати. А ще він був партійним працівником, отже сім’я для нього була не головна, головне було показати на людях, як все в нас в сім’ї правильно. Ми мали виконувати все, що він скаже і неважливо чи хочеш ти того, чи ні як батько сказав, так і буде. Отож і вчилась я, як батько казав і заміж вийшла за того, за кого батько мені сказав.
Так от, якщо з навчанням то, ще було пів біди, то із заміжжям вийшла ціла біда. Бо знайшов мені батько чоловіка, який був молодший від мене на два роки, але з таким страшним характером, що не можуть передати. Я з ним прожила сорок років і все життя я чула про те, яка я погана, що маю бути йому вдячна, що він мене стару діву взяв заміж. Що якби не мій батько, то я і сконала б сама нікому не потрібна. Він на мене руки не підіймав, але словами мучив так, що ворогу не побажаю. Знала я навіть про те, що були в нього коханки, знала, але мовчала. І все через батька, він говорив, що це не можна висвітлювати на публіку. Було ще одне, за що і мене завжди картав чоловік, за те що так і не змогла народити дитину.
Та ось чотири роки тому, його відправили у робочу поїздку, як людина досвідчена то він мав передавати досвід молоді. І він поїхав, людоньки добрі, цей тиждень, що його не було я не жила, я літала, я вперше за скільки років свого життя відчула волю. Я відчула як це добре просто зранку прокинутись не від сердитого крику тебе, коли тебе не зустрічають сердиті скажені очі, ніхто не кричить на тебе так, що аж слина по тобі капає.
Поїхав мій Андрій, минув тиждень насолоди, неначе одна мить, а повернувся не сам. Повернувся з жінкою, яка на десять років молодша за нього. Повернувся і каже мені: Збирай, Ганько, свої речі та шуруй з моєї хати, бо твого тут нічого немає.
Ви знаєте, може друга яка б і сперечалася, і сварилася б, а я пішла. Я зібрала свої пожитки, дякувати Богу, що мала розум відкладати потрішки із зарплати, з пенсії, то мала добру заначку. Я поїхала у своє село, де стояла пусткою стара батьківська хата. Я рік працювала не покладаючи рук і провела її до ладу. Тепер не знаю як живе там мій чоловік, я навіть номер в телефоні його стерла, не хочу ні чути, ні бачити. Я бажаю йому щастя з цією жінкою, аби лише не чіпав мене.
І ось четвертий рік моєї волі, і я нею насолоджуюсь. Я радію неначе мала дитина, радію, що можу піти купити собі цукерку, ту яку я хочу, я радію, що я можу собі посадити кімнатні квіти, які до речі ні батько, ні чоловік не любили, вони говорили, що ця зелень на вікнах лише заважає, та не дає їм дихати. Я у свої літа радію тим кофтинкам, що я можу собі придбати.
Дівчатонька, любі, любіть себе, не дозволяйте комусь закривати вашу радість. Я жалію лише про те, що так пізно це зрозуміла.