Моя банальна звичка, завжди мати заначку, на всяк випадок, не подобалась моєму чоловіку. Він сказав, що в нас спільні фінанси і тому все має бути прозоро, і ніяких задачок на чорний день.
Проте я все одно збирала кошти, адже розуміла, що ми живемо практично від зарплатні до зарплатні. І якщо в нас є якісь вільні кошти, то чоловік одразу знаходить їм пристосування і неважливо, чи то у квартирі він хоче щось змінити у побутовій техніці, чи то у машину щось придбати нове. При цьому завжди аргументує тим, що він старається для нас. Хоча я розуміла, що якщо, не дай Боже, щось станеться, у нас не буде ніякої фінансової подушки.
Саме тому, маючи застосунок скарбничка, я щомісяця ставила туди невелику суму. І так складалося вона в мене протягом чотирьох років, кошти звідти ми не брали. І хочу вам сказати, що за ці чотири роки, я зібрала доволі таки пристойну суму.
І ось настав той непередбачуваний день, чоловік потрапив до лікарні, через проблеми зі шлунком. Потрібне було дороге лікування, щоб не запустити хворобу. Чоловік одразу сказав, що зателефонує кращому другові та брату. Я сказала, що не потрібно, що в нас є кошти і розповіла йому про свій рахунок. Його це дуже сильно обурило, він дуже сильно розсердився, почав лаятися ще там в лікарні. Почав кричати, що я чотири роки йому обманювала, крала наші спільні гроші та складала на рахунок. Що, мабуть, я мала якісь цілі, що я йому не довіряю, як чоловікові, що ці кошти, мабуть, мали піти на щось інше, або взагалі я планувала піти від нього і жити на ці кошти. Ніякі мої пояснення, що жодної копійки звідти не витрачено, що я складала на ось такий непередбачуваний випадок, він взагалі не чув. І в результаті ми настільки посварились, що він зібрав свої речі та пішов жити до своєї мами, сказав, що жодної копійки від мене не візьме і тепер я можу користуватися сама із задоволенням тими коштами, які ховала від нього.
Майже, проминув місяць, а він не хоче зі мною спілкуватись. Знаю, що він лікується і десь позичив ті кошти. Коли я телефонувала до свекрухи, вона також не хотіла мене слухати, звинуватила в тому, що я забрала останні копійки в її сина. І якщо перших два тижні я ще за нього хвилювалась, мені було шкода його, я намагалася ще якось з ним зв’язатись. То зараз я вже не знаю, чи варто робити спроби примирення.