В моїй сім’ї сталась доволі цікава ситуація. А заварив всю цю кашу мій брат. Старший він від мене всього на рік.
Діло в тому, що він, будучи двадцятирічним юнаком, зустрічався з дівчиною, своєю ровесницею. Це були не серйозні стосунки. Просто гарно проводили час разом. І у ліжку в тому числі.
Таке часопроведення призвело до вагітності. Хоча Петро запевняв, що завжди захищався, тому варіантів було два — або щось сталось із захистом і вони це не посітили, або його дівчина спеціально цей захист пошкодила, щоб завагітніти.
Петро одразу сказав, що не хоче цієї дитини і не збирається брати дівчину заміж. Він робив все можливе, щоб його пасія не завагітніла, бо розумів, що зараз геть не час для такого. В них ще нічого не має за спиною. Навіть елементарної освіти.
Та от його дівчина була замріяна та вже думала про весілля. Петро ж наполягав на перериванні вагітності. Але так як вони не змогли прийти до спільного рішення, то звернулись до батьків за порадою. От тільки і наші батьки і батьки дівчини були тільки за весілля та народження дитини.
Ніхто не слухав Петра, крім мене. Я намагався якось переконати цих людей, що треба і до Петра прислухатись, але все марно. Вони стали обговорювати весілля.
Тоді брат вчинив так, як вчинив би і я на його місці. Пішов з дому та перестав спілкуватись з рідними. Вже сім років він виплачує алміненти на дитину, яку не бажав. Але так його хоч не мучить совість.
Батьки допомагають онуці, я ж з племінницею не спілкуюсь. Петро також до дитини не ходить та не знайомий з нею. І думаю, що має на це право. Він не хотів дитини. І робив все для цього. Як його дівчина, тепер вже колишня, завагітніла, це вже лише їй і відомо. То ж чому він має любити ту дитину, яку категорично не хотів?