Поштовхом до мого розвитку та кар’єрного зросту стала сім’я моєї дружини, яка не сприймала мене як достойну пару для єдиної доньки. Зараз, я уже дорослий чоловік та вважаю себе цілком успішним в житті. А коли лише одружився з Мариною, то був просто молодим, абсолютно без будь-якого уміння лікарем. Все життя прожив у місті, тому сільської роботи абсолютно ніколи не знав, не було в мене родичів у селі.
Марину зустрів в медичному училищі і ще тоді зовсім юними закохалися один в одного. Тож після навчання одразу зробив їй пропозицію і звісно вона погодилась. Проте вона попросила мене аби я приїхав жити до неї. У її селищі була хороша, велика лікарня, тож роботу собі ми з нею знайшли одразу. Але я не враховував те, що в селі є багато роботи по господарству, звичайно я знав, що в селі люди багато працюють, але ніколи не відчував на собі тієї праці і не знав чого вона вартує, і що це настільки важко.
Після весілля почали одразу жити з батьками Марини і вони сказали, що раді, що є ще одні руки в поміч, тому придбали ще пару свиней та кілька телят. Говорили мені, що я тепер, як господар, маю більшу частину роботи брати у свої руки. І кажу вам чесно, я намагався, я старався, я тягнув як міг, про те мені це погано вдавалось. Я худорлявої був статури, невеличкого зросту, тобто сили тягати мішки з зерном, ходити біля господарства мені було дуже важко. Хоча моя Маринка, не дивись на те, що вона дівчина, вона була набагато спритніша, та як мені здавалось тоді, навіть сильніша за мене. І вона мене підтримувала, підбадьорювала та говорила, щоб я не переживав, що в нас обов’язково все вдасться.
А от тесть мене принижував, вже після місяця нашого весілля навіть не стидався постійно перед сусідами говорив, що я годжуся лише перев’язки робити, а не господарством займатись. І настільки мені було це образливо чути, що вже після року нашого спільного проживання в батьків, я сказала Марині, що з мене досить і ще ми маємо розв’язувати питання з власним житлом. Марина погодилася, а її батьки ні, вони заборонили її взагалі навіть думати про те, щоб кудись переїздити. Сказали, що вона, як єдина донька, то все, що батьки роблять, то лише для неї, що, мовляв, якщо мені міському хрящові щось не подобається, я можу зібрати свої речі та їхати до себе в місто.
Але допоміг мені, тоді на той час, головний лікар нашої лікарні, він домовився про те, щоб нас з Мариною прийняли до районної лікарні. І так ми туди переїхали, наче й дружина була не надто недалеко від своїх батьків, але головне, що я був не поряд з ними. Ми помаленьку почали на всьому економити, щоб заробити на житло. Спочатку нам, як молодим спеціалістам виділили невеличку кімнатку в гуртожитку, це нас дуже утішило.
Батьки дружини, кожен раз, коли привозили нам якісь харчі, що вони самі виростили, то завжди говорили, що якби не вони, то я б з ніг уже впав би, що, мовляв, на Маринці одружився з вигоди. І кажу чесно, для мене це було великою образою.
Я радий, що моя мама яка підтримала мене та змогла також докласти не мала зусиль для купівлі нашого житла і вже за п’ять років нашого з Мариною спільного проживання, ми стали власниками великої трикімнатної квартири, та одночасно батьками прекрасної донечки Софійки. А за рік з’явилася ще одна донечка Яринка.
Я весь час працював сумлінно, працював і навчався на заочному у медичному університеті. І згодом я своєю працею міг домогтися до того, що став головним лікарем нашої лікарні. І ось цього року мене вітали з п’ятдесятиріччям та бажали прекрасної долі, говорили, що я зміг зробити значний успіх у кар’єрі, зміг багато чого добитися у своєму житті. Я слухав похвалу інших і задумався над тим, що я все своє життя працював так, щоб довести батькам дружини, що я чогось вартий у цьому житті. І зараз я розумію, що якби не тестева тоді критика, то можливо я б і досі працював у тій, уже на даний час, невеличкий сільській лікарні, можливо, я нічого б не добився в цьому житті, а так і продовжував би тихенько сидіти. Інколи критика стає головною рушійною силою, що дає сили йти в перед, йти і перемагати.