Коли мені було дев’ять років я на все життя я запам’ятала сцену, як плаче мама, як батько збирає речі як ми продаємо бабусин будинок. Мама дуже не хотіла її продавати, це був будинок її дитинства. І я там виросла практично всі дев’ять років, адже батьки працювали в місті, жили в місті, а мене віддали до бабусі, там я навіть пішла у перших своїх три класи, у звичайну сільську школу, то були кращі роки мого дитинства. Але коли я переходила до четвертого класу, моя бабуся відійшла у вічність і тоді мої батьки прийняли нелегке рішення, продати будинок бабусі. Річ у тому, що у них були великі борги і їм потрібно їх було терміново віддавати. Тож нічого кращого вони не придумали, як просто продати мамину спадщину.
Ще довго ми згадували село, але оскільки в селі родичів не було ми туди й не їздили, мама раз в кілька років їздить лише на могилу до бабусі, бо дуже далеко. Ті дитячі спогади завжди мені снилися в снах, але я уже далеко не мала дитина, мені виповнилося двадцять вісім років.
У свої двадцять сім я зустріла того, з ким хочу пов’язати все своє життя. Його звати Дмитро, він звичайний, простий, красивий хлопець з села, в нашому місті він навчався, а тоді залишився працювати. Рік зустрічалися, а тоді він запропонував вийти за нього заміж, хотів познайомитись з моїми батьками. Відповідно, Діма сказав, що вона хоче познайомити мене зі своїми.
Він розповів, що батьки будуть раді мене бачити, та цікавляться чи ми подумали над тим, щоб жити в селі. Виявляється, що колись давно, коли Дімі було десять, батьки придбали будинок у сусідньому селі, думали туди перебратися, але так і не склалось. Проте той будинок вони добре доглядають, там гарний сад, доглянутий город і от вони мають надію, що ми якщо не будемо там жити, то хоча б доглядатимемо як дачу. Я звичайно погодилася, сказала, що люблю село. І ось, настав день знайомства, я не знаю чому саме, але наречений сказав, що батьки запрошують мене саме на цю дачу, хочуть, щоб я одразу оглянула майбутні володіння. І от їдемо ми дорогою, я розумію, що цю дорогу я десь колись бачила, я розумію, що ці краєвиди чимось мені знайомі. І от знайомий будинок, той будинок де я провела своїх дев’ять літ “Ліля, ми приїхали,- говорить Діма і зупиняє машину, – виходимо.”
Хіба таке може бути?
Я преступила поріг того подвір’я в яке була закохана з дитинства. Я не можу вам передати тих відчуттів, коли я переступала поріг будинку. Спочатку мої майбутні свекри дивились на мене з подвигом і не могли зрозуміти, що зі мною. А коли я зайшла до будинку і побачила бабусине старе ліжко, старий сервант, який просто стояв собі з якимись речами нових господарів, я почала плакати. Мій наречений не зрозумів, що сталося, а я настільки розридалась, що не могла навіть слова сказати. Майбутня свекруха подумала, що я оголошу від того, що старий будинок, немає зручностей, вона почала мене заспокоювати, мовляв, якщо ви надумаєте це використовувати не як дачу, а як основне житло, ми все зробимо, ми допоможемо. І лиш коли я заспокоїлася, я їм сказала про те, що я знаю, що там на у серванті червоним олівчиком написане моє ім’я, вони звичайно знову були здивовані зробили величезні очі, мабуть, вже подумали, що я точно несповна розуму. Але Діма піднявся, пішов, відкрив шухляду і дійсно там було написано моє ім’я. Тоді я їм розповіла чий це будинок, розповіла скільки років я тут провела років. Свекри були раді, адже виявляється вони знали колись мою бабусю і трішки знали і мою маму. Тож знайомство з новими родичами пройшло у мене на ура. Ми з Дімою вирішили відсвяткувати весілля на цьому подвір’ї.
Коли ж зайшла мова про те, щоб запросити вже й моїх батьків сюди я попросила аби вони не признавались куди. От за тиждень до весілля я запросила своїх батьків, звичайно батько не дуже був радий коли дізнався, що ми весілля плануємо робити саме в селі на подвір’ї, так, як святкували колись. Мама просто була здивована та говорила, що зараз так молодь не робить. І от я їм сказала, що за тиждень до весілля потрібно приїхати, щоб допомагати все організувати, батько сказав, що він лише відвезе нас, а сам поїде в місто, бо в нього все ж таки робота.
Я не можу вам передати тих емоцій, коли ми їхали до села, спочатку мама запитала чи ми будемо проїжджати через її село, я сказала, що хочу просто заїхати поглянути як там бабусин будинок. Мама погодилась, каже “Ну давай хоч глянемо, може вже нові господарі знесли його” І от під’їжджаємо ми до цих воріт і відкриває ворота мій наречений, і жестом запрошує нас на подвір’я. Мабуть, у моєї мами були емоції ще більші та глибші ніж мої, вона не могла зрозуміти спочатку, що це за такий розіграш. Тоді вона не йняла віри, що саме цей будинок буде належати мені, і що саме на цьому подвір’ї, де колись зіграли весілля вона та батько, буду грати весілля я зі своїм нареченим. Ось так іноді дива трапляються, коли ти з чимось прощаєшся і думаєш, що ніколи вже не побачиш того, воно ось так вривається у твоє життя.