Я хочу поділитися з вами своєю історією, історію свого материнства, яке на жаль закінчилося п’ять років тому. Але я знайшла сили в собі жити далі, адже виявилось, що мені є заради кого жити. Коли мій Артем прийшов додому, та сказав, що він покохав дівчину Олю, я була не дуже в захваті. Я йому говорила, що синку ти ще дуже молодий лише останній курс університету, не спішіть з одруженням, поживіть для себе придивіться, все в житті буває, можливо ви не підійдете один одному.
Не знала я, що цю розмову чула тоді Оля. Дівчина так і не наважилась зайти тоді до мене у квартиру для знайомства. З того часу минув ще рік і сталося так, що через місяць після тієї розмови мій син потрапив не впорався з керуванням вантажівки. На жаль, не дивлячись на зусилля лікарів, та на мої молитви врятувати мою єдину дитину не вдалося. Той період для мене був дуже важким, практично, рік свого життя я абсолютно не пам’ятаю, я з нього випала. Кожен ранок я йшла до квіткового магазину, купувала квіти, а тоді йшла до місця спочинку свого сина і там була до кінця дня.
Та одна зустріч, на тому ж місці перевернула моє життя. Не просто перевернула, а повернула мене до життя. В той день була річниця трагедії, я як завжди пішла навідати синочка, та я побачила, що мене випередили. Там біля місця відпочинку сина, стояла дівчина, а біля неї візочок. Коли я прийшла ближче, я ледь не зомліла, мене неначе пронизали тисячі блискавок, у візочку сидів хлопчик, це була точна копія мого сина. Я не можу передати того відчуття, я не можу вам розповісти словами, яке враження справила на мене ця зустріч. Як виявилось це та Оля, яка тоді не наважилась зайти у квартиру через мої слова, а маленький хлопчик у візочку, Назарчик син мого Артема. Мій рідненький онук, саме цей малюк повернув мене до життя.
Виявляється, провести в останню путь свого коханого Оля не змогла, лежала на збереженні в лікарні останні кілька місяців. А ще виявляється вона також потай приходила до місця спочинку коханого, але так, щоб не зустрітися зі мною, не знала, що мені сказати.
Але зараз уже чотири роки, ми пліч-о-пліч виховуємо Назарчика. Оля стала мені неначе донечкою, я розумію, вона ще зовсім молода, я бажаю їй щастя. Я буду рада коли вона вдруге вийде заміж, адже вона не зобов’язана все життя бути одиначкою, я вірю, що пам’ять про мого сина назавжди у неї в серці. Назарчик росте красивим, допитливим, розумним хлопчиком. Я чим можу, тим допомагаю, він моя єдина кровиночка на цій землі, він той – хто дав мені наснагу жити і рухатись вперед.