У своїй шістдесят п’ять я залишилася, можна сказати, безхатченком. Це нещ _астя з неба знайшло мій будинок і від нього нічoго не залишилось, дякую Богу, що залишилась сама ціла. Зго _pіло все дотла, я ж переховуючися в льосі сиділа і плакала, і молила Бога про порятунок. Коли все вщухло, люди збіглися з села, допомагали гасити, допомагали рятувати худобу, а я стояла і плакала. Мене втішала сусідка, “Нічого, Катю, добре, що сама жива, у тебе троє дітей незалишуть. Головне, що дві донечки, хтось та прихистить, доньки точно приймуть, бо невістка то таке, правду кажуть невістка чужа кістка.
Дійсно на ранок поз’їжджалися мої діти і почали радитися, що робити, куди мені йти. Хто мене з них забере і було вирішено, що я зупинюсь у молодшої Нелі. Вона живе в нашому обласному центрі. А старша Люда, хоч в селі, але трохи далі про те, щоб жити з сином і невісткою я навіть не ставила запитання. Ніхто навіть про таке не думав, адже я розуміла, що таке донька є донька. Доньки вони ближче до матері і навіть коли я їх виховувала, то я знала, що рано чи пізно син піде в іншу сім’ю матиме собі дружину і я для нього буду зайвою.
Переїхала я до Нелі, наче все добре, але я помітила, що донька постійно незадоволена мною. Мало того, що мешкали на п’ятому поверсі, а в мене проблема з коліном, тобто не так то легко спускатися у двір. У п’ятиповерхівках ліфтів немає, тож мусила сидіти майже весь час у квартирі. А доньку, що не запитаю то вона завжди у відповідь щось мені там кине і біжить. Я ж бачила яка вона роздратована, зять взагалі зі мною спілкуватись не бажав, онучка-підліток також, що не спитаю все не по її, незадоволена. Кімнату мені виділили маленьку, але мені того досить, єдине, що вона трошки була не дуже затишна, так я прожила в Нелі пів року. І скажу вам чесно, що неодноразово ставала свідком того, як моя донька свариться із зятем. Запитала, що я вам заважаю, а вона мені каже, не сунь свого носа.
Держава звичайно дала мені допомогу, дякувати селищному голові, вона поклопотала, вона зібрала всі документи, вона все зробила. Я отримала компенсацію, тієї компенсації вистачило б мені на те, аби купити невеличкий будинок, бо свій відновлювати звичайно то на надто дорого. Але донька мені порадила, щоб краще залишалася в них та віддала вже їм ті кошти, щоб вони витратили їх як належить, мовляв, нащо витрачатися, адже ще трішки старіша стану, все одно до них повернуся доживати. Але прийшов час і я пошкодувала про те, що зробила, коли я дала гроші донька і зять були такі наче маслом намащені, добрі такі, улесливі, навіть онука мене обійняла. А потім знову почалась “носа не сунь”, “що ти хочеш”, “у тебе є кімната сиди там”.
Ось наближався мій день народження, і я собі задумала таке, що приїде старша донька Люда, вона живе в селі нехай і далеко, від мого рідного села, але все ж таки село. Я знаю, що вони живуть у великому будинку, мають господарство, я ще не така то вже й стара, так маю проблеми з коліном, але могла б помагати їм поратись. Ну, думаю, буду проситись до Люди, бо за цих пів року я зрозуміла, що Неля мене вже не може переносити. З’їхались діти, ми посиділи погомоніли, я кажу: “Людо, йдемо до мене в кімнату побалакаємо.” Прийшли я їй так і кажу “Донечко, видно я заважаю Нелі у квартирі, не хочуть зі мною спілкуватися, сваряться постійно. Та й важко мені в місті, неначе, у клітці кам’яній.” А Люда мені каже: “Мамо, не видумуй, це всі люди на старості такі вредні стають, от ти щось придумала собі, Неля гарно до тебе ставиться, кажи дякую. А я тебе до себе в село не візьму, бо там погані зручності”. А хіба ж я про зручності думаю, я сама ж в селі все життя прожила, які зручності? Але Люда мені так сказала, як відрізала, розвернулась і пішла за стіл.
Я вже так до столу до гостей не вийшла, єдине хто до мене прибіг це маленький онук. Син мого сина Ярославчик і щебетав, розповідав, що йому скоро в школу, запрошував мене до себе на перше вересня. Говорив, що покаже свою вчительку й познайомить з нею. Застілля добігло кінця і до мене в кімнату зайшла невістка з сином. Син одразу запитався мене, чому я без настрою і сказав, що я дуже змарніла з того часу, як він мене бачив. Я спочатку не хотіла нічого говорити, адже якщо я рідним донькам не потрібна, то навіщо я невістці дитині в хаті.
А потім Ярослав сказав, що він хоче прогулятися по місту і невістка з сином почала збиратись та запросили мене з собою на прогулянку. Помаленьку спустившись з того п’ятого поверху ми пішли. Онук побіг на дитячий майданчик, а ми присіли на лавочку поряд. Слово за словом, якось воно саме не вирвалось і я розповіла про те, як провела цих пів року у Нелі вдома. Невістка навіть не задумуючись запитала: “А чому ж ви нам не зателефонували, чому до нас жодного разу не приїхали?” “А дійсно, мамо, поїхали до нас, – сказав син.- До речі ти знаєш, ми вирішили купити будинок в передмісті, він зовсім невеличкий, але затишний, всі зручності є – газ підведений і вода в будинку. Ярославу потрібен простір. Тобі в місті не зручно, то поживеш там, а ми до тебе приїздити будемо, як на дачу, чи ти згодна?” А я мовчала, просто сиділа і плакала. Адже ті, на кого була в мене надія не надто раді були мене бачити в себе, а невістка навіть не задумуючись запропонувала мені допомогу.
Коли повернулися у квартиру до Нелі та сказали своє рішення, Неля почала обурюватись, мовляв, що я виставила її поганою донькою, що їду жити до невістки. А ще тепер люди будуть говорити, що вона невдячна. Люда також почала говорити, щось про старечий маразм, про те, що я скоро поверну звідти. Але слава Богу, з того часу минуло вже сім місяців, я живу в передмісті, на дачі сина та невістки. Вони щотижня приїжджають до мене в гості, у мене тут вже й подруги з’явились. Є невеличкий магазин, тобто я можу собі купити хліб та до хліба, а син з невісткою також привозять всяких смаколиків.
Тож все-таки вигадки про невісток, хоч я все життя плекала надію на доньок, я навіть чесно скажу, допомагала їм більше, ніж сину, а в результаті отримала так, що зрозуміла свої помилки. Тож тепер сподіваюсь, що ще матиму час на виправлення їх.