Можливо, багато людей мене осудить, можливо, хтось і підтримає. Я нещодавно стала жителькою одного невеликого містечка, більше воно схоже на велике село. Раніше це був районний центр, зараз його просто це перейменовано в селище. Три роки тому ми з чоловіком сюди переїхали.
Мій чоловік вже мав сім’ю до того як мене зустріти. Коли ми з ним зустрілися, він був розлучений та мав двох дітей. Одружившись, ми планували мати спільних дітей, та на жаль так розпорядилась доля, що я не можу народити. Проживши п’ятнадцять років, ми вирішили більше не бігати за тим. Я прекрасно спілкуюся з його уже дорослими двома дітьми і у свої тридцять п’ять все, що я можу це віддавати любов його маленькій онучці та знайомим дітям, похресникам.
Але одного дня ішовши до хати садка я почула, що під ворітьми хтось плаче, я звернула до хвіртки, відчиняю, а там сидить малесенька дитина, ну буквально рік-півтора. Я підняла дівчинку, така красива, але була дуже неохайна, недоглянута, а вона лише плаче, тягне ручки, худесенька, така маленька. Дивлюся, а трохи далі від мене дівчинка старша, мабуть, років шести махає ручкою. Кажу: “Ти не знаєш чия це дитинка?”, а вона мені каже: “Тьотю, це моя сестричка, це я вам її привела, я чула як моя мама казала, що у вас немає діток, а ви такі багаті якщо, що ми їй заважатимемо жити, то вона нас до вас віддасть аби продасть за гроші. То ви нас не купуйте, ми до вас і так підемо.” Від почутого у мене відняло мову, я стояла наче вкопана і не знала, що робити. Почувши розмови, вийшов мій чоловік, ця дівчинка розповіла йому те ж саме. Він зреагував швидше, запитав дівчинку як звати, старшу звали Аня, а молодша Маша, друге питання яке було в нього “Чи ви хочете їсти?” і навіть менше сказала “їсти”. Як виявилось меншій було вже два роки, але вона настільки була недоглянута, що здавалось, що їй набагато менше.
Ми запросили діток в будинок, я запитала Аню чи можна Маші щось давати їсти з дорослої їжі. Аня сказала, що Маша їсть все що можна. Буває, що вони їдять лише самий сухий хліб. Ми тоді люди були нові в селі, ми ще не знали нічого і нікого, погодували двох дівчаток і вони пішли. На наступний день, вони знову до нас завітали, так повторювалось кілька днів поспіль. Ми дівчаток уже активно готували, я вам скажу, що вони до нас звикли, вони почали веселитись гратися.
А коли до нас завітала наша сусідка тітка Тамара, я їй розповіла за цих двох сестричок. Вона похитала головою і сказала, що це доньки однієї місцевої, молодої жительки, вона веде розгульне життя і ці діти стикаються. Я запитала за соціальні служби, та каже навідуються, але вона каже їм обіцяє що візьметься за голову, а вони кажуть, що дітям краще все одно з матір’ю, яка б вона не була. Та де ж там краще, вони ж геть не доглянуті.
Мабуть, місяці два і наші дівчата щодня до нас приходять. Я вже почала їм купувати одяг, вже накупувала їм іграшок, я вже до них звикла. Так от, з того візиту доленосного минуло вже два з половиною роки, вони тоді прийшли до нас гратися і ми як завжди з ними поїли, побесідували, почитали книги і пустився сильний дощ. Дощ не вщухав до темноти, на дворі ніч, а діти в нас і я розумію там же матір, вона ж, мабуть, хвилюється. А Аня сказала, що мама їх ніколи не шукає.Я ризикнула, залишила їх в себе на ніч. На наступний день вони пішли додому, та через пів години повернулись, прийшли й сказали, що дома хата закрита на замок. Не буду ж я їх виганяти, вони знову в нас залишилися на ніч. Тиждень вони прожили, їх ніхто не шукав, тоді чоловік сказав, що діла так не буде, потрібно йти до їхньої матері. І ми пішли, я не буду називати ім’я цієї жінки і не можу передати той стан, в якому вона знаходилась. І коли ми її почали говорити, що ваші доньки в нас, вона сказала: “Та мені все одно, я думала їх вже чорт вхопив, а вони ще живі.” Ми вийшли і пішли шоковані.
А вже через тиждень, ми взялися за офіційне позбавлення батьківських прав горе-матері, паралельно збираючи документи на вдочеріння дівчаток. Матір без проблем від них відмовилась, сказала, що вони їй все життя споганили. Нам вже довелось добре попітніти біля того, щоб змогти взяти до себе двох діток. Та все ж ми змогли, і ось два роки повністю ми офіційно батьки двом найкращим діточкам у світі. Ми вдячні Богу за такий подарунок, ми вдячні Ані, що в той день вона привела до нас Машу. Чоловікові доньки старші спочатку дивувались, але зараз вони сприйняли Аню і Машу та також спілкуються з ними. До речі, онучка мого чоловіка, ровесниця Маші. І коли всі діти з’їжджаються в наш будинок, у нас завжди весело та гамірно. Ми щасливі!