Уже минуло п’ять років, як я стала мамою для прекрасного синочка Артема, але з того часу я залишилася без рідні.
Я сорока п’яти річна жінка, позаду маю уже два шлюби, які розпалися через ту причину, що я не можу мати своїх дітей. Я ні в чому не звинувачую своїх колишніх чоловіків, адже я прекрасно розумію, що вони просто хотіли мати своїх дітей. Я ж поринула повністю у кар’єру, до сорока років стала успішною, заможною жінкою.
У моєї старшої сестри є син Антон. Я сестрі допомагала, мій племінник це була єдина моя радість. Трапилось так, що сестра сильно захворіла їй було потрібно їхати на лікування у столицю, я як могла їй допомагала, оплатила майже все лікування. Сестра поїхала, а її сина я забрала до себе. Адже розуміла, що чоловік сестри працює, йому буде важко доглядати дитину і працювати на роботі. Антон тоді перейшов до четвертого класу, я його перевела в школу у своєму місті, адже лікування сестри мало тривати понад рік. Племінник жив зі мною протягом шести років, я водила його в школу і водила його на різні гуртки. Я ставилась до нього, як до рідного сина. Сестра навіть коли приїхала з лікування, не стала його забирати до себе, адже Антон не хотів змінювати школу, та й мені він не заважав, ми прекрасно з ним ладили. Навіть без проблем переросли підлітковий вік, на батьківські збори також ходила я.
Сестра часто жартувала, що в Антона дві мами. Після того, як племінник закінчив дев’ятий клас, він вирішив, що буде вступати до училища яке знаходиться у місті батьків. Так уже тоді повернусь додому до батьків, я з ним зідзвонювалась, ми постійно про щось говорили. Але з часом я відчула якусь холодність, я розуміла, що час іде, хлопець росте, в нього свої інтереси, навіщо йому тітка. Але коли він закінчував училище, я зателефонувала до нього запитати, коли випуск він сказав, що обов’язково мене запросить. В кінці Антон не встиг поставити слухавку і я почула, що говорить збоку моя сестра зі своїм чоловіком. Говорили вони наступне: “Чого ця від нас не відчепиться, ну виросла вже дитина, то вже відстань, шукай собі когось іншого бавити, все лізе в життя і лізе, не дасть покою. Сама не народила, а тепер чужу дитину виманює”. Як же мені було образливо те чути, наскільки неприємно, що навіть коли Антон зателефонував та сказав, що він чекає мене на випуск, я йому збрехала. Сказала, що в мене дуже неочікувана не відрядження і я не можу приїхати до нього. І знову ж таки почула голос сестри: “Що не приїде? невелика біда, але скажи їй що номер картки твоєї не змінився, нехай не буде скупою, нехай трохи перекине племіннику, все ж таки свято у нього.”
Після того я ще довго не могла прийти до тями, я не знаю за що моя рідна сестра так до мене ставиться. У свій час я протягнула їй руку допомоги, їй я не відмовила. За ці роки, що Антон жив у мене, я жодному разу не сказала сестрі, що про те, щоб вона одягнула свою дитину, нагодувала, ні! Я повністю взяла його на своє забезпечення, вони приїжджали лише кілька раз на місяць провідати сина. І ось така дяка.
Після тієї події ще пройшло кілька місяців, я остаточно оговталася. Робота не давала мені часу на те, щоб довго бути в депресії. Фірма виграла тендер на ремонт у дитячому будинку. Через те, що я співвласниця будівельної фірми, то для цього мені було потрібно поїхати саме туди, поговорити з директором та розв’язувати робочі питання. І коли я йшла коридором цього закладу я бачила багато діток. Один хлопчик підбіг до мене, схопив мене за руку і сказав “Мамо, А ти за мною прийшла?”, виховательки й нянечки одразу почали забирати його, відвертати увагу, а я стояла неначе вкопана.
Після цієї зустрічі з маленьким хлопчиком Артемом, я ще довго думала, мабуть, з місяць він не виходить в мене з голови, він навіть снився мені ночами. І я наважилась, я зробила цей крок, я пройшла дуже багато кіл збору документів, різних комісій.Адже я повинна була всім довести те, що я сама спроможна виховувати дитину, що навіть не перебуваючи в шлюбі. Скільки разів мене відвідували різні соціальні працівники, щоб перевірити, що я дійсно можу утримувати цю дитину, що я дійсно нормальна. І мені це вдалося Артем, став моїм сином офіційно. Ці п’ять років промайнули наче один день, я дуже щаслива матір уже дев’ятирічного сина. Артем знає, що я не його біологічна матір, але ми безмежно любимо один одного.
А от мої родичі зі мною абсолютно не спілкуються, уже п’ять років. Річ у тому, що коли до них дійшла чутка про те, що я всиновила сина Артема, зателефонувала сестра. Питання в неї були такі: “Ти, що офіційно взяла його собі, навіть не дізнавшись які в нього гени?”, я кажу: “Так”. І вона мене запитала: “І що, тепер всі твої квартири, твої гроші, машини будуть йому? А про те, що в тебе кровні родичі є ти геть не думала?” Я навіть не договорила з нею, я просто поставила слухавку і заблокувала всі їхні номери. Як же ж прикро та важко, що навіть рідні люди думають не про тебе, а про твої гроші. Я сподіваюся, що я зможу виростити Артема хорошим та добросовісним хлопчиком. Адже генетика не завжди має вплив, ми з сестрою діти одних батьків, а зовсім різні.