Розповісти свою історію мене надихнуло нещодавно переглянуте відео. На ньому зовсім юні одинадцятикласники танцюють свій вальс, а в кінці хлопчина робить пропозицію своїй однокласниці.І вона йому сказала “Так!” Я коли дивилась це відео серце трепетало та наповнювалось радістю.
Зайшла подивитись коментарі та залишити свій. Більшість були з підтримкою, раділи за них, багатьом сподобалось. Але були ті які давали не зовсім втішні прогнози. Найбільше було коментарів звернутих до дівчини, писали, щоб вона не сунула голову в ярмо та не псувала своє життя. Навіть батькам писали, мовляв, куди вони дивляться, що таке дозволили.
Шановні, ніхто не знає в кого як трапиться в житті і кого яка чекає доля. Зараз я шістдесяти п’ятирічна, досі закохана у свого чоловіка дружина, моєму чоловіку Андрію також шістдесят п’ять і ми з ним знайомі уже цілих п’ятдесят дев’ять років. Саме так, ми з ним однокласники, ми з ним пішли разом в один клас, ми разом відучились одинадцять років. Заміж він мене покликав не після одинадцятого класу звичайно, але закінчуючи школу ми вже були закохані один в одного. Хоча і не одразу в цьому зізнались один одному.
Коли пішли навчатись до училища, навчались у паралельних групах, продовжували спілкування, як друзі. І вже там бувши дев’ятнадцяти річними наважилися зізнатись один одному у почуттях. Першим крок зробив він, я досі пам’ятаю той день, коли один з одногрупників запросив мене на танець. Саме це стало тим переломним моментом коли мій Андрій підійшов і просто забрав мене з рук того хлопця. Вже до кінця танцю він мені розповів про свої почуття і я йому також зізналася, що давно він мені подобається ще, мабуть, з класу дев’ятого. Ми з ним жалкували, що один від одного приховували свої почуття, адже скільки років уже могли бути разом щасливими.
Тоді були тяжкі трохи часи для нас, ми були простими, бідними студентами, обоє з багатодітних родин. Тож навіть коли розписувались у нас не було коштів на те, щоб купити нормальні каблучки. І все що ми могли дозволити, це купити звичайні металеві колечка, абсолютно дешеві.
І ось уже минулого року, ми відсвяткували сорок п’ять років нашого шлюбу. За ці роки мій Андрій купив мені багато коштовностей. Але звичайні, простенькі металеві кілечка досі стоять у мене в скриньці, як найдорогоцінніше за ті всі роки.
Ми обоє з ним стали дуже шанованими лікарями, у нас двоє прекрасних дітей та четверо онуків. Жодного разу я не пожалкувала, що згодилася вийти заміж за свого Андрійка, я дуже щаслива дружина. І я дуже вдячна долі, що вона звела мене з таким прекрасним чоловіком.
Я бажаю цим молодим діткам, що прийняли таке рішення також щасливої долі. Бажаю відчути те кохання і дати один одному таку ж підтримку як і ми зі своїм Андрієм дали один одному. Для справжнього кохання все підвладне.