Знаю, що багато хто мене засудить. Але я нічого не відчуваю до своєї матері, для мене вона просто жінка, що періодично з’являлася у моєму житті. Моя сестра по матері такої ж думки про маму як і я. А от мамині родичі не дають нам спокою, чи не щодня телефонують та намагаються присоромити, що ми безсердечні діти.
Коли мені було три роки, нестало мого батька. Мама погорювала рік і знайшла іншого чоловіка. Мене чотирьох річну дитину, вона віддала на виховання до бабусі, там я і виросла. І в садочок і в школу я ходила від бабусі, на навчання в училище мене випроводжала бабуся. Не скажу, що відчувала від бабусі любов та ніжність, більше було докорів, що через мене і мою маму бабця не має спокою. Але я їй була вдячна, адже я була нагодована, чисто одягнута і здорова.
Коли мені було сім, я дізналася, що мама народила мені сестричку Яну. З Яною я майже не бачилася, лише зрідка мама навідувалася до нас з нею. Але завжди в результаті, мама сварилася з бабусею, і вона зникала від нас надовго, по кілька місяців я не бачила мами.
Коли мені виповнилося тринадцять, мама розлучилася зі своїм другим чоловіком. І прийшла до бабусі, щоб вона прийняла до себе Яну, поки мама влаштується в житті. Бабуся їх вигнала, сказала, що ледве одну спиногризку витримує. І в результаті мама віддала сестру до сиротинця, а звідти Яну забрав її рідний батько. На цьому мій зв’язок з сестрою перервався. Як і з мамою.
Коли мені виповнилося вісімнадцять я дізналася, що мама знову вийшла заміж. Стала дружиною багатого вдівця, що мав трьох дітей. Я її іноді зустрічала їх у центральному парку, мама могла просто кивнути мені, привітавшись, а могла пройти неначе незнайомка. При цьому вона вела за руку когось з не рідних дітей, щось їм говорила, посміхалася до них.
Коли мені виповнилося двадцять три, нестало бабусі. Я вдячна їй, що свою квартиру вона залишила мені. І її родичі не вигнали мене, бо охочі з’явилися. Залишившись сама, я задумалася над тим, що десь у мене є сестра. І взялася за її пошуки. Я знала прізвище її батька, за допомогою інтернету це не було проблемою. Яна була не проти спілкуватися.
Коли мені виповнилося двадцять п’ять я вийшла заміж. Через рік народила сина, Яна стала йому хрещеною. Ми жалкували, що не спілкувалися раніше. У нас багато спільного. Мама не з’являлася в нашому житті. Яна також вийшла заміж, народила донечку. Ми стали підтримкою одна для одної. Життя вирувало, ми намагалися не згадувати про жінку, що нас народила.
Коли матері виповнилося шістдесят, вона згадала про нас з Яною. Виявилося, що її чоловік пішов у засвіти. Його діти сказали мамі, що вона їм чужа. Тому мама повернулася до своєї невеличкої квартири, що здавала квартирантам. І от лише тоді вона вирішила згадати, що вона наша мама. Почала до нас телефонувати, а ще приходити провідати. Коли ми сказали, що не маємо бажання з нею спілкуватися, то мама вдалася до маніпуляцій здоров’ям.
Тепер до нас телефонують її родичі та розказують, що вона бідна нещасна, що діти в неї не вдячні. Що мама хворіє, а ми їй на ліки не даємо, та не навідуємо. А ще додумалися мені дорікати квартирою, мовляв, якби мама мене бабусі не віддала, то немала б я де жити.
Ну от скажіть, як можна турбуватися про людину, яка колись добровільно від тебе відмовилася?