Не ламайте долі своїм дітям, вчасно випустіть їх у життя. Бо те, що ви вважаєте добром, для них може бути злом.
Давно те було, понад п’ятдесят років тому, я була юною дівчиною, що закінчила школу. Олександр був моїм однокласником, ми були закохані один в одного. Я досі пам’ятаю ті вірші, що він мені читав. Ми мріяли, що коли він прийде з армії то ми одружимося, попри свій юний вік ми планували навіть скільки в нас буде дітей. Та не так сталося, як гадалося.
Провівши Сашка на службу, я вчилася на медичну сестру. Навчання наближалося до закінчення, я тішилася, що скоро буду мати диплома. Того злощасного дня я повернулася після навчання додому, а в хаті сидять гості. Один з них парубок Микола, старший за мене, син місцевих “хазяїв”. Він ніде не вчився, ледве школу закінчив, його батьки вважали, що головне в житті це вміти заробити.
-Ось, дочко, свати прийшли, після випуску, відгуляємо весілля.- сказав тоді мені батько.
Я не говорила нічого, втекла у свою кімнату, закрилася там. А ввечері мене чекала нелегка розмова та стусани. Батько дав волю рукам, кричав, що він за мене хвилюється, хоче, щоб я у достатку жила, а я його перед такими поважними людьми соромлю. Не змогла відстояти своє, видали заміж за нелюба, я плакала прямо на весіллі. Як же ж важко було, сказати так. Але батьки пригрозили, що з дому виженуть, та ще й славу недобру пустять, щоб я знала, як батьків не слухати.
Життя з Миколою було важким, він виявився безграмотним, зате пихатим. Кожною копійкою мене дорікав. А ще любив по насміхатися з мого колишнього кохання, бо ж знав він за мене з Сашком. Хоч як мені було огидно від чоловіка та все ж народилася в нас донька Людмила. Більше дітей не було, доньку чоловік любив, для його батьків онучка стала найдорожчою людиною, ні в чому моя Люда не мала відмови. Хоч це радувало. Я, щоб не бачитися з чоловіком на роботі пропадала, нічні чергування були в радість.
Так і минули мої молоді літа. Змарнувала на огидну для мене людину. Донечка, як тільки закінчила школу, подалася за кордон з подругою, там і долю свою зустріла, додому майже не приїжджає. Миколи не стало п’ять років тому, від ожиріння серце не витримало. Я не жаліла за ним і дня.
Олександра зустріла коли він вісім років тому приїжджав до батьків на могили. Розговорилися, я плакала так же гірко як і тоді на весіллі. Признався, що тоді ледь не вкоротив собі віку, почувши про моє заміжжя. А тоді якось відволікався, службою, роботою, зустрів дівчину, одружився. Кохання не мав до дружини, але він її безмежно поважає, та вдячний за прожите разом життя. Має двох дітей та трьох онуків. На прощання ми обнялися, ті обійми я й досі пам’ятаю та відчуваю.
Як же гірко і прикро на душі, що моє життя так промайнуло. Своїх батьків я не пробачила, навіть після того, як їх не стало. Важко усвідомлювати, що все могло бути інакше.
Не ламайте долі своїм дітям, відпустіть їх у життя…