Коли я виходила заміж то навіть не знала які випробування мене чекають. За освітою я вихователь, я дуже люблю дітей. Тому після весілля ми з чоловіком хотіли мати свою дитину. Та пройшло п’ять років, а поповнення в нас не було. Лікарі розводили руками, говорили, що це через мій неправильний гормональний фон. Дуже образливо було коли чоловік почав мене звинувачувати в тому, що у нас немає дитини. Також було важко на роботі, адже мене оточували маленькі пташенята, а свого не було. Ще й родичі чоловіка підливали олії у вогонь, говорили, що я йому життя зіпсувала. Радили йому, щоб покинув мене та знайшов повноцінну жінку, що зробить його щасливим.
Проживши разом шість років ми розлучилися. Я зневірилася у чоловіках. Вирішила поїхати зі свого містечка до родичів у іншу область. Там знайшлася вакансія вихователя у садочку. Я повністю занурилася у свою роботу, про стосунки навіть думки не було.
Та проживши в новій місцевості три роки я мала нових друзів, нове коло спілкування. Саме в цій компанії я зустріла Андрія, він у свої тридцять два ще не був одруженим, все через свій низький зріст. Спочатку він став для мене чудовим другом, а згодом ще й прекрасним чоловіком. Він знав мою проблему й прийняв це.
Ми прожили разом два роки, дітей не було. Одного дня свекруха прийшла до нас в гості, сиділи розмовляли.
– Юлю, ти не ображайся, що я чіпаю за живе, але ж я за вас переживаю. Ти знаєш, я не один раз чула про те, що люди які всиновлюють дитинку, потім самі народжують. Ти ж любиш діток, може й справді спробували б. – сказала вона мені тоді.
І я справді над тим задумалася. Навіть якщо не зможу сама народити, ми ж зможемо подарувати любов і родину якійсь дитині. Поговорила з Андрієм, він також погодився з тим. Ми спочатку вирішили підготуватися, дізнатися про все у людей які вже всиновлювали діток. Та сталося так, що не було в нас часу на моральну підготовку. Сталося горе в родині моєї двоюрідної сестри, під час поїздки автомобілем, водій не справився з керуванням. У них залишилася півторарічна донечка Ангеліна. То ж ми не думали, одразу заявили про своє бажання прийняти за дочку її. Тітка і її сваха були не проти, вони в літах, дитині потрібні батьки, які підійматимуть її на ноги. А оскільки ми родичі то дитина знатиме своїх рідних бабусь і спілкуватиметься з ними.
Наша Ангеліна швидко до нас звикла. Непомітно пролетіли чотири роки, наша донечка виростає хорошою дівчинкою. Але одного дня я занедужала, почувалася так неначе з мене всі сили хтось забрав. І я згадала ту розмову зі свекрухою, а що раптом справдиться. Купили кілька тестів і чудо, всі показали вагітність. Я не можу передати вам ті відчуття словами. То було дійсно відчуття щастя.
Минуло вже понад рік з того дня, ми маємо прекрасних діток, Ангелінку та Богданчика. Ми щасливі батьки, ми дякуємо Богу, за кожен день прожитий біля своїх діток.