Мій брат Валерій за життя був дуже хорошою людиною, та на жаль хв0роба не вибирає. І ось вже три роки як Валери немає з нами. Та є його дружина Юля, яку важко назвати хорошою людиною.
Коли п’ять років тому Валера привів її до нас знайомитися вона одразу заявила, що “вона не медовий пряник її любити не обов’язково, і вона нас також не зобов’язана”. Тож стосунки в нас завжди були натягнуті. Мама, щоб не сваритися з невісткою віддала молодим квартиру, що успадкувала від своєї матері. Я ж бувши студенткою жила з нею.
Валера був людиною дуже м’якою, завжди хотів всім догодити й допомогти. Мама у нас така ж точнісінько. Зате невістку син їй привів з перцем. Після весілля Юля залишила роботу і Валера повністю її забезпечував. Працював у дві зміни, лише б дружина ні в чому не мала потреби. Працював він на СТО, фарбував машини, заробляв добре, але токсичні фарби зробили своє діло. За рік після весілля Валера радів, що став батьком прекрасного синочка Андрійка. Працював брат ще більше та не витримав.
І ось залишилася Юля сама. Мама моя її дуже жаліє, практично звалила собі на плечі й тягне. У Юлі є батьки, але крім Юлі у них ще п’ятеро дітей, тож донці не допомагають. А моя мама на пенсії, але ще працює, бо ж Юлі потрібно допомогти Андрійка підіймати. При цьому Юля нічого не робить. Мама оплачує комунальні, мама дає на продукти.
Я проти такої допомоги. Так племінника люблю, але невістку ні. Вона навіть на роботу не збирається. Я мамі говорю, що вже досить помочі. Вистачить того, що мама збирається віддати їй квартиру. Та мама хвилюється, що Юля не дасть їй з онуком бачитися. Хоча судячи з того, що Андрійко з п’ятниці по неділю живе в нас, то, мабуть вона скоро нам його на зовсім віддасть.
Як пояснити мамі, щоб не поспішала з даруванням квартири? Адже вона її зможе подарувати внукові пізніше, а невістка нехай трішки задумується як жити й заробити на життя.