У той понеділок Наталя прокинулася раніше за дітей. Сонце тільки пробивалося крізь фіранки, і вона ще не знала, що саме цього дня її життя розділиться на «до» і «після».
На кухонному столі лежав конверт. Чоловік, Андрій, поїхав нібито у відрядження, але його речей у шафі вже не було. У конверті — коротка записка:
«Наталю, пробач. Я йду. Я втомився жити чужим життям. Зустрів іншу. Ти сильна, ти впораєшся, я платитиму аліменти, на перший час я вам залишив».
Поруч — виписка з банку. Усі рахунки спорожніли. Усе, що вони відкладали на майбутнє дітей, на ремонт, на відпочинок — зникло разом із ним. Лише шість тисяч гривень на кухонному столі – «на перший час»
Наталя відчула, як земля вислизнула з-під ніг. У неї залишилось троє дітей: дев’ятирічна Оленка, семирічний Максим і п’ятирічний Артем
Андрій забрав гроші, залишивши їй кухню, дитячі іграшки й три пари очей, що через годину спитають: «Мамо, а де тато?»
Перший шок минув. Наталя знала: плакати можна буде пізніше, зараз діти повинні отримати сніданок. Вона посміхнулася, ніби нічого не сталось, і подала їм млинці.
— А тато? — поцікавився Максим.
— У відрядженні, — відповіла вона тихо. — Але ми з вами справимось, правда?
Діти кивнули. Вони ще не розуміли, що означає «справимось».
Андрій був переконаний, що без нього Наталя пропаде. Вона ж двадцять років була домогосподаркою: готувала, прибирала, водила дітей до школи й садочка. Він часто повторював: «Я заробляю гроші, а ти — просто вдома».
Та Андрій не знав однієї речі.
Наталя завжди писала. Ще зі школи вона вигадувала казки для молодших братиків. Потім — історії для своїх дітей. Вона записувала їх у зошити, відкладала «на потім».
Кілька років тому, коли Андрій почав повертатися пізно і все менше цікавився сім’єю, Наталя наважилася. Вона надіслала свої тексти до дитячого журналу. Її казку надрукували. Потім ще одну. Потім зателефонував редактор і запропонував співпрацю.
Так з’явилися її невидимі для чоловіка підробітки. Невеликі гонорари приходили на окремий рахунок. Вона купувала дітям книжки, іноді відкладала «про запас».
Коли Андрій утік, Наталя відкрила ноутбук. У пошті лежало два нових запрошення: написати коротке оповідання для жіночого журналу і серію казок для онлайн-платформи.
Вона сіла й почала писати. Не для Андрія. Не для редакторів. Для себе і для дітей.
Її історії оживали: про відважних принцес, про хлопчика, що подолав страх, про маму, яка вміла будувати мости зі слів.
І кожна нова сторінка приносила їй не лише гроші, а й силу.
Минув місяць. Наталя зізналася дітям правду.
— Тато більше не з нами, — сказала вона, обіймаючи їх усіх одразу. — Але ми будемо добре жити. Бо я вас люблю і в мене є робота, яку я роблю серцем.
Оленка серйозно запитала:
— Ти будеш нас годувати казками?
Наталя засміялася крізь сльози:
— Так, доню. І казками, і справжнім хлібом.
Андрій ще кілька разів дзвонив. Голос у слухавці був нервовий:
— Наталю, ти ж розумієш, я головний годувальник. Підпиши мені папери на машину, квартиру й ділянку. Без цього я не зможу почати нове життя.
— Ти вже почав нове життя, Андрію, — відповіла вона спокійно. — А ми почали своє.
Він кричав, звинувачував її в тому, що вона «нічого не вміє», що «без нього пропаде».
Наталя лише усміхнулась:
— Ти навіть не здогадуєшся, скільки в мене вже надрукованих казок.
Через рік Наталя сиділа на балконі нової квартири, яку орендувала завдяки своїм гонорарам. Діти поруч малювали героїв її історій.
Її ім’я вже знали кілька видавництв. Вона писала серію дитячих книжок, а іноді — оповідання для дорослих журналів.
Її життя було непростим, але справжнім. І кожного вечора вона повторювала дітям:
— Наше минуле залишилось там, із татом. А ми — тут. Ми будуємо своє майбутнє.
Вони слухали, і їхні очі світилися вірою.
А Наталя знала: саме цього світла й вистачало, аби більше ніколи не боятись темряви.