Андрій мав 16 років і йому вже набридло, що мама постійно щось від нього вимагає.
— Прибери тарілки.
— Вимкни приставку.
— Зробив домашнє завдання?
— А безлад у кімнаті?
Завжди одне й те саме. Нарешті він вибухнув:
— Якби тобі платили за це вічне бурчання!
Він грюкнув дверима й зачинився у своїй кімнаті. Мама нічого не відповіла.
Наступного ранку в домі панувала дивна тиша.
Не пахло кавою. Пральна машинка не гуді́ла. На холодильнику не було записки. На столі не чекало сніданку.
— Мамо? — покликав невпевнено.
Ніхто не озвався.
У ванній не було її щітки чи халата. Ліжко застелене, а телефон, пальто й сумка зникли.
«Може, вийшла раніше?» — подумав. Але це було дивно.
Вона не повернулася ні вдень, ні ввечері. Телефон був вимкнений. Тоді Андрій злякався.
Він зайшов у мамину кімнату й побачив аркуш:
*«Синку,
Я пішла.
Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Просто мусила на якийсь час зникнути.
Іноді мами стають невидимими. А коли їх ніхто не помічає, вони зрештою справді йдуть.
Ти впораєшся.
Ти їв, бо я готувала.
Ти спав у чистій постелі, бо я прала.
Ти ходив до школи, бо я будила.
Спробуй тепер сам.
Я впораюся. Хотіла лише, щоб ти побачив, як виглядає життя без мене.
З любов’ю,
Мама.»*
Андрію здалося, ніби щось обледеніло всередині.
Раптом дім став порожнім і холодним. Брудна підлога, тарілка на столі, невипране одяг… не бракувало тільки мами — бракувало її присутності.
Того вечора він з’їв сухий хліб і запив холодним молоком.
Наступного дня вперше в житті прибрав ванну. Увімкнув пральну машину, дивлячись підказку на YouTube. Спалив два стейки. І плакав.
Не тому, що не вмів готувати. А тому, що лише тоді зрозумів, скільки всього мама робила щодня — і як сильно він того не цінував.
Минуло три дні. Дім був напівчистий, холодильник напівпорожній, а серце зовсім розбите.
На четвертий день після школи він побачив, що мамине ліжко розстелене. У ванній лежала щітка, в коридорі — капці.
А на кухні була вона. Стояла біля раковини й мила чашку. Подивилася на нього мовчки.
Андрій підійшов і міцно обійняв її. Плакав, як мала дитина.
— Пробач, мамо. Я не розумів.
— Знаю, сину. Тому й мусила піти, щоб ти це побачив.
— Ти знову підеш? — спитав тихо.
Мама усміхнулася лагідно.
— Це залежить тільки від тебе.
Відтоді Андрій не став ідеальним. Але став уважним. І це змінило все.
Бо він зрозумів: мама — не обслуга готелю. Вона — людина. З втомою, мріями, почуттями… і межами