Майже шість років минуло з того часу, як моя донька зі своїм чоловіком поїхала на заробітки в Польщу. Адже після весілля вони жили зі мною у моїй двокімнатній квартирі. Тож вони мене вмовили на продаж квартири з умовою, що я недовго поживу у селі в батьківському будинку. А коли вони зароблять гроші, то придбають простору квартиру. Бо коли з’являться діти то потрібно мати простір. І мене обов’язково заберуть до себе, щоб на старості я не жила в селі без комфорту. Та за ці роки обіцянка залишилася обіцянкою.
Хоча жити в селі не так вже й погано, я звикла працювати. Будинок я все життя підтримувала у гарному стані, навіть коли батьків не стало. А ще мала великий город та дуже добротний сад. Мій батько був знатним садівником, тож я мала дуже гарний дохід зі збору урожаю. Навіть інколи наймала собі помічників, бо сама не справлялася зі збором урожаю. З таким своїм маленьким бізнесом я могла жити доволі комфортно.
А два роки тому у сусідньому будинку заселилася молода дівчина з малою дитиною. Нелегке сьогодення заставило її шукати безпечного місця для себе і своєї малечі. Ми по трішки почали спілкуватися з Юлею, так звали мою сусідку, та її синочком Назарчиком. Я часто пригощала їх своїм урожаєм, хоча і Юля відмовлялася, їй було ніяково. Та все ж я розуміла, що не надто вона може собі й дитині все дозволити.
З настанням городньо-садових робіт Юля прийшла до мене в помічники. І ви знаєте ми гарно справлялися, Назарчик біля нас гарно бавився, а ми працювали. Ми з Юлею дуже зблизилися, снідали, обідали й вечеряли разом. Назарчик навіть почав називати мене бабусею. Я настільки до них звикла, що здавалося, що вони мої рідні. Матері у Юлі давно не було, у Юлі був батько, та після того, як одружився в друге, життям доньки та онука не надто цікавився.
А от за батька Назарчика я знала мало. Лише те, що він має іншу сім’ю, а Юля й Назар йому не потрібні. Я не лізла до неї в душу, адже це її життя і її вибір. Тож ми просто стали опорою одна для одної. Я її жаліла, що вона сама, така молода і немає підтримки у житті, а вона мене жаліла, що я на старості років залишилася сама.
Два роки минуло як один день, ми багато чого пережили. І от одного дня до Юлі зателефонували з її роботи, запитали чи вийде вона після декрету на своє місце. І добре подумавши вона вирішила повернутися в місто, її квартира ціла, сусідка за нею доглядала. Та було одне але, Назарчика потрібно доглядати, до дитячого садка не записала його Юля. Тож ми прийняли рішення, що я поїду з ними. Перший час стану на допомогу. А на вихідні будемо в село їздити працювати.
Так минув місяць, Юля працює, а я з Назарчиком. Нас обох це влаштовувало. Але земля – мала розмірами, до доньки швидко дійшла чутка, що я в місті влаштувалася “нянею” з постійним проживанням. І вона до мене зателефонувала з пропозицією продати своє господарство, навіть потенційних покупців мені назвала, мабуть, вони їй і повідомили про мій від’їзд з села. А ще ощасливила мене новиною, що я стану бабусею і вторговані гроші будуть гарним подарунком. Та я категорично відмовилася.
Адже Назарчику не завжди няня буде потрібна, а Юля ще знайде собі пару і я не хочу у такому віці заважати людям. І рано чи пізно, повернусь у свою хату. Тим більше, що якщо рідна донька не цікавиться як я доживатиму старість, бо повертатися на рідну землю вони не планують, то чому хтось чужий має про мене піклуватися.
Ось така моя історія – коли чужі стали ріднішими за рідних.
Рідна донька не думає про мою старість, а натомість чужа стала моєю опорою
