Катерина з Михайлом побралися ще вісім років тому. І всі ці вісім років вони проживали з її батьками. Михайло чи не з першого дня не ладнав уже з тестами та з тещею. Але діватись не було куди. У нього батьків не було, все, що від них залишилося, земельна ділянка, яку вони з Катериною взялися оббудовувати. Але на той період, допоки будувались, потрібно ж десь жити. Тому й доводилося жити з її батьками. Катерина завжди виступала миротворцем між ними, завжди шукала компроміси.
Михайло їздив на заробітки в столицю, коли приїжджав на вихідні, всі дні проводив на будівництві, щоб не бачитися з родичами дружини. Катерина також працювала не покладаючи рук. Бо ж хотілося швидше мати свій будинок. Що вечора після роботи бігла до недобудови, що могли жіночі руки те й робили.
Коли вже відгуляли її тридцятиріччя, вона сказала Михайлу, що час і про дітей задуматись. Та він сказав, що зачекай ще трішечки, ось добудуємо свій будинок і тоді. А то як же ж це, я ж хочу бачити як діти мої ростуть, а тут батьки твої, а ти ж знаєш, що я з ними не можу знайти спільної мови. Послухалась його. Дійсно рік промайнув і будинок був чи не найкраще на все село. Катерина раділа, а Михайло сказав, що ще на місяць поїде заробити кошти і вона відпустила, хоча чомусь дуже не хотілося.
Повернувся він через місяць та повернувся не сам. Повернувся не до Катерини, а у свій новий будинок. Повернувся не сам, а з новою господинею. Як виявилося, він уже не один рік жив на дві сім’ї. І там з іншою, він мав уже навіть дитину. Хтось в селі жалів Катерину, хтось говорив, що сама винна, що так сліпо довіряла, жодного разу до нього на роботу не поїхала.
А вона була ні жива ні мертва. Вона навіть уявити не могла, що її Михайло, з яким вона вже одружена вісім років, міг так з нею вчинити. Батьки намагаються її заставити подати позов до суду. Адже будинок вважається спільним житлом. Та вона поки що нічого не хоче, вона настільки розчарована в цьому житті, що навіть не знає, чи варто за щось боротись і щось комусь доводити.