Я, як і більшість жінок мого покоління, вважала, що потрібно бути терплячою, що потрібно проявляти любов до розуміння до чоловіка. Що обов’язок жінки – це оберігати сімейне вогнище, готувати, прибирати, щоб чоловік приходив додому і все було готове. І скажу вам, що мій чоловік швидко до того всього звик. І коли в п’ятдесят років він залишився без роботи, то я всіляко намагалася його підтримати. Намагалася підняти йому настрій тим, що почало готувати різні смаколики, сама ж ходила на роботу і розривалася між нею і домом. Чоловік спочатку почав шукати роботу, сказав, що він відчуває себе поганим чоловіком, що я працюю, а він вдома. І допоки був у пошуках, то навіть почав трішки допомагати по дому, інколи посуд помив, коли прибрав.
Але коли пів року пошуку роботи не дали результату, він якось і заспокоївся. І більш того, перестав допомагати мені по дому. Видно совість його вже уляглася і він не відчував потреби загладжувати свою вину переді мною. Я працювала повний робочий день, прибігала додому й виконувала роботу по дому. А він в цей час або з сусідами спілкувався біля під’їзду, або лежав вдома та дивився телевізор, чи сидів у телефоні.
Одного разу я не витримала, прийшла додому з роботи і побачила, що в кухні безлад, в квартирі безлад, я його запитала, чому він хоча б посуд після себе не помив, або хоча б не застили в ліжко, адже він прокинувся коли мене вже не було дома. Чоловік здивовано подивився на мене та сказав, що він не зобов’язаний виконувати мою роботу. Я була здивована таке почути, тоді я запитала його, що якщо це моя робота по дому, то чому я ходжу на роботу заробляю кошти, адже, мабуть, це його обов’язок утримувати сім’ю. Його це дуже розсердило, він сказав, що його ніде не приймають, що в нього зараз криза, що в нього депресія, а я, замість того щоб його підтримати, приходжу та влаштовую йому скандали.
А тоді він торкнувся найболючішої теми, теми відсутності дітей. Дійсно, через перенесені хвороби в молодості, я не змогла народити дитину. І от він мені сказав, що я не виконала своєї основної функції жіночої, не подарувала йому дитину і через це тепер він відчуває себе неповноцінним чоловіком. Мені було дуже це важко чути, дуже образливо, настільки, що я не могла дивитись на цю людину, я просто розвернулася і пішла зі своєї квартири. Поїхала до своєї подруги, вона проживає сама без чоловіка і без дітей, хотілося виговоритися комусь, поділитись своїм болем, вона мене прийняла і запропонувала, щоб я в неї залишилась. І я так і зробила, наступного дня забрала свої речі та пішла жити до подруги.
Я пішла з квартири на яку дуже довго ми відкладали гроші, я покинула людину з якою прожила тридцять років, яка мене так боляче ранила. Зараз проминув місяць з того часу, я винаймаю кімнату в подруги. До чоловіка повертатися не маю бажання, хоча він кілька раз телефонував та говорив, щоб я перестала соромити його перед знайомими, та поверталася додому. А ще він не розуміє, чим саме мене образив. Хоч мені не двадцять, щоб починати життя з початку, та я спробую. Бо жити з таким як він я не хочу.