Свого сусіда Михайла знала все життя. Великий, двометровий хлопець, завжди незграбний, а з віком ще й набрав вагу і я його дещо боялася. Якийсь він був не говіркий і завжди довго, і уважно дивився на мене. Допоки була дитиною дражнилася з нього, він тоді ходив у школу, старший від мене на дванадцять років. А підросла то й почала боятись. Коли була у старших класах, він якось підійшов до мене і запитав чи мене ніхто не ображає, якщо, що говорити йому, він будь-кому за мене голову відкрутить. Тоді я зрозуміла, що не просто так він на мене дивиться. Коли почала ходити на дискотеки, він завжди був там і завжди уважно за мною слідкував, подружки жартували, що маю особистого охоронця, мені ж було не до жартів. Я його дійсно почала боятися.
Коли хтось з хлопців вів мене додому, він ішов позаду і від того бувало дуже ніяково. Лише раз намагалася набравшись хоробрості я запитати чого йому від мене треба і чого він позад мене ходить. Та Михайло мовчав, а коли збиралась їхати на навчання в місто, тоді він підійшов до мене і якось так незграбно зізнався в коханні. Сказав, що любить мене давно і хоче на мені одружитись, я нічого не сказала відповідь, я втікала від нього. Поїхала в місто.
А в місті все забула, зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми з ним два роки зустрічалися, тоді відгуляли весілля. В село повернулося уже заміжньою жінкою, а Михайло так і був одинаком. Коли приїздила до мами зі своїм чоловіком, то часто зустрічала погляд сусіда, який дивився через паркан на мене.
Та я жила собі своїм життям і за сусіда практично не згадувала, а коли завагітніла, той поготів, бо були свої проблеми. Наша донечка народилася з вадами здоров’я, мій чоловік який обіцяв зі мною бути в радості і горі одразу втік, сказав, що він не готовий все життя присвятити себе інваліду. Хоча лікарі говорили, що це все лікується, просто потрібно лікувати, до того часу, допоки донька не стане такою як і всі інші діти. Та він не хотів того чути, він сказав, що інвалід назавжди буде інвалідом, а він ще молодий, він хоче жити. І пішов.
Я залишилась сама з хворою дитиною на руках, крім батьків у мене нікого не було. Я взялася лікувати доньку, але оскільки я не могла повноцінно працювати, адже весь час потрібно було бути з маленькою дитиною, кошти швидко закінчувались. Не залишилось нічого іншого, як продати свою однокімнатну квартиру і переїхати до батьків. Кошти за житло були не малими і це дало свої перші результати, але лікування мало бути довгим, а гроші закінчились. Донечці було два роки і потрібно було поспішати, лікарі сказали, що до трьох років потрібно остаточно вже її вилікувати, щоб вона могла тоді надалі розвиватись так, як і її однолітки. Ми не знали, що робити, мамо сказала, що буде ходити по селу просити в людей гроші, а колись відробимо і віддамо.
Щойно мама зникла за хвірткою, як її відчинила чоловіча велика рука, там стояв Михайло. Сусід дуже змінився, постарішав чи, що. Він підійшов до мене і навіть не вітаючись одразу сказав: “Я тобі допоможу, у мене вистачить коштів вилікувати доньку, але ти станеш моєю дружиною”. Якщо чесно, в той момент я, мабуть, забула навіть про той страх який я завжди відчувала до сусіда, я погодилася. Я не знала навіть яка він людина, адже ніколи з ним навіть нормально не спілкувалася.
Наступного дня, ми з донькою вже вирушили до Києва на лікування. За час лікування, Михайло дуже часто до нас приїздив. Два місяці я пролежала з донькою в лікарні, цих два місяці, він практично через день був у нас, не дивлячись на відстань, яку потрібно було долати машиною. Лікарі говорили, що у моєї доньки дуже хороший тато, що стільки часу та сил прикладає для того, щоб вилікувати її та підтримати. Ніхто навіть не думав і не знав, що це просто чужий дядько.
Донечка пройшла все лікування, вона нарешті стала жити повноцінним життям. Михайло мене не підганяв, але й давав за себе забути. І тоді вже я розуміла, що назад шляху немає, що я повинна виконати свою обіцянку яку я дала Михайлові. І я стала його дружиною. Так, я дуже боялась цього, я не уявляла, як я житиму з цією людиною.
А він виявився найдобрішим чоловіком на цій землі, він виявився тією міцною стіною та тією підтримкою, яку я бажаю зазнати кожній жінці. Моя донька вважає його батьком, уже десять років, як ми пройшли те лікування, він ставиться до доньки як до своєї рідної. У нас з Михайлом народилося ще двоє прекрасних синочків. І ці десять років, я відчуваю себе найкоханішою, найкращою жінкою на цій землі. Спочатку я жила з ним просто через вдячність, але згодом зрозуміла, що настільки його кохаю, що навіть не уявляю, як би в мене склалося моє життя, без цього, такого здорового, трішки незграбного, такого не говіркого, але такого коханого чоловіка.