Я стала мамою для рідного онука. Сталось це через те, що у свій час я виховала абсолютно безвідповідальну дитину, свою доньку. Яну я народила коли мені було лише вісімнадцять років. Коли зустріла її батька думала, що то було моє перше і останнє кохання, і заради нього я була готова покинути все на світі. А заради доньки я покинула навчання, я дуже швидко стала дорослою, адже Янин батько був гульвісою, який швидко знайшов нам заміну. Допоки донька не закінчила школу, я навіть не могла думати про те, щоб знайти собі чоловіка та влаштувати своє особисте життя.
Лише коли Яна вступила до університету, тоді я вже згадала про те, що я також молода ще жінка і коли мій колега запропонував мені вийти заміж, я звичайно погодилась. Він до цього не був одружений, тому одразу завів мову про дітей, та я сказала, що народжувати не планую і він погодився. Коли моя двадцятирічна Яна сказала мені, що виходить заміж, я була за нею рада, адже хлопець з яким вона зустрічалася, вселяв надію, я сподівалась у них буде щасливе сімейне життя.
Проживши два роки з чоловіком, донька сказала, що вони прийняли тверде рішення, що ніколи не народжуватимуть дітей, адже вважають, що діти – це тягар на все життя. Почуте мене звичайно розчарувало, адже у свої сорок, я народжувати вже не хотіла, а мрію про те, щоб мати онуків довелось залишити. Адже донька твердо стояла на своєму, хоча мій другий чоловік говорив мені, що сорок, це лише початок молодості, що ми ще можемо стати батьками, та я була проти.
Коли доньці виповнилося двадцять п’ять років, а мені сорок три, Яна захворіла, діагноз не надто страшний, але потрібно вилікувати. Вибір такий або оперативне втручання або народження дитини, Яна вибрала друге звичайно. Я вважала, що це неправильно народжувати заради свого здоров’я, але все ж сподівалась, що саме це пробудить у неї материнські відчуття і вона зрозуміє, що діти це не тягар, що діти це прекрасно. Дев’ять місяців ми не відходили від доньки, ми оточили її любов’ю та увагою.
В день коли вона потрапила до пологового, я молила Бога, щоб все пройшло успішно і дійсно все було добре. Яна народила здорового прекрасного хлопчика. Але те, що сталося через кілька годин, досі не вміщається в моїй голові, лише народивши дитину, Яна одразу написала відмову від сина. Мені вона говорити про це не хотіла, про це знав її чоловік, який також був згоден залишити власну дитину в пологовому. Я досі не можу зрозуміти, як двоє, абсолютно забезпечених, здорових людей могли залишити свою дитину в лікарні.
Про те, що від внука відмовилась, донька сказала мені вже через тиждень, після пологів, до цього говорила різні нісенітниці, щодо того, що дитину забрали в реанімацію, що до дитини не пускають. Коли вона мені сказала, що вони написали відмову і, що вона сподівається, що його вже хтось всиновив, я залишила все і помчала до пологового. Зі мною був мій чоловік, який мене підтримав та говорив, що ми заберемо хлопчика собі.
Довелось прийти багато кіл пекла, перш ніж ми змогли донести своєю правду, змогли довести, що це наш рідний онук. Майже, два місяці ми добивались того, щоб стати його батьками, ми офіційно його усиновили. І ось у свої п’ятдесят, я відвела сина до першого класу. Ми назвали його Віталій, прізвище та по батькові в нього від мого другого чоловіка. А де зараз моя рідна донька я не знаю і знати не хочу.