Я виросла у досить заможній родині, мої батьки мають великий двоповерховий будинок, мають велике господарство, займаються парниками. Але ще з дитинства, я чула про те, що я маю знати, що з вісімнадцяти років, я сама себе, маю забезпечити. Тому що, так колись на мої батьки самі розвивалися, самі ставали на ноги.
Тож після повноліття, я одразу шукала роботу в місті, орендувала квартиру та працювала. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми зустрічалися два роки і згодом вирішили одружитися, він також з родини не бідної, сам з міста, сім’я проживає в чотирьох кімнатній квартирі. Коли ми одружилися то спочатку жили в орендованому житлі, а далі вирішили взяти однокімнатну квартиру в кредит. П’ять років нам довелося працювати, щоб виплатити всі кредити. І ось, ми власники однокімнатної квартири, жоден з батьків, жодного разу нам не допоміг. Хоча я точно знаю, що кошти є, як в одних батьків, так і в інших.
При зустрічі, кожного разу з батьками запитували нас про те, чи скоро ми їх порадуємо, чи скоро вони стануть бавити вже онуків. Якщо чесно, ми не надто з цим поспішали, але як говориться у бога свої плани. Коли дізналась про свою вагітність то звичайно ми з чоловіком були щасливими і вирішили, що зробимо все, щоб наша дитина була щасливою. Батьки з обох сторін також раділи.
Та коли на одному з УЗД нам сказали, що в нас двійня, чесно кажучи, наша радість трішки почала гаснути, бо від розуміння, що у нашій однокімнатній квартирі ми проживатимемо у чотирьох, було зовсім невесело. Оскільки ми очікуємо на появу діток, то зрозуміло, що про кредит на більшу квартиру навіть думати не потрібно. Адже діти задоволення не з дешевих. Зате, знову ж таки, батьки з обох сторін були раді, почувши про те, що онуків буде одразу двоє.
Хоча за своє доросле життя, я практично ніколи нічого не просила у своїх батьків, завжди розраховувала лише сама на себе, вирішила приборкати свою гордість трішки. Тому наважилася поговорити з мамою і татом про те, щоб допомогли нам з розширенням житла. Батькові та розмова зовсім не сподобалась і він сказав, що ми мали розраховувати коли задумувались на народження дітей. А ще почав розповідати, як вони з мамою самі себе на ноги ставили та будували свій будинок, хоча я точно знаю, що будинок вони будували за допомогою своїх батьків, а тато це все заперечує, говорить, що їм взагалі ніхто нічим не допомагав.
Чоловік також звернувся до своїх батьків та попросив допомоги в них. І тут він почув про те, що в нього вже є квартира і не потрібно прибіднятися, а от його сестра зовсім без квартири. Тому батьки вже прийняли рішення, що вони розміняють свою квартиру і забезпечить житлом свою доньку, адже вона вже дівчина доросла і хоче жити окремо. А він чоловік, тож має сам дбати про свою родину.
Дев’ять місяців промайнуло дуже швидко і нарешті народилися наші прекрасні донечки. На виписку зібралися всі наші рідні, всі були щасливі і задоволені, а мені ж хотілося плакати, бо я розумію, що нам прийдеться дуже важко. Про те, щоб придбати якесь більше житло не може бути і мови, адже я не можу працювати, а чоловік мусить заробляти на всіх.
Ще й тато мій підлив олії у вогонь, коли вітавши нас сказав моєму чоловіку, що він як голова сімейства, має задуматись над тим, щоб у кожної доньки була своя кімната. А то татові стидно комусь сказати, що його донька із зятем та двома онучками живуть в такій тісноті. Свекор, коли почув, також почав підтакувати та говорити, що дійсно ми мали б уже подумати над розширенням, адже не можуть діти проживати вічно з батьками в одній кімнаті. Батьки взагалі-то перетворили день випуски наших дівчаток, на день висміювання наших досягнень.
При тому всьому, бабусі і дідусі з обох сторін, не надто розщедрились на подарунки. Кожна сімейка принесла просто по костюмчику для своїх онучок. Мені дуже образливо за нас з чоловіком, таке відчуття, що ми для наших батьків чужі люди. Вони живучи в достатку, та не маючи ні в чому потреби, а не можуть нам допомогти. Хоча, мені здається, коли вони стануть старими, то одразу згадають за нас, питання лише в тому, чи потрібні вони будуть нам тоді.