Мені сорок сім років і я почала життя зовсім по-новому. Все життя прожила в селі, з чоловіком. Все життя разом з ним працювали на одній роботі, у нас в селі є дуже великі садки, та є консервний завод, куди здаються на перероблення ягоди та фрукти. Ще з двадцяти років ми влаштувалися сюди на роботу, тому і так тут понад двадцять років пропрацювали, мінялися власники садків, але ми не були незмінними.
Ще тоді з молоду, ми отримували зарплатню через відомості, а коли увійшла вже банківська система з картками і молодь, що з нами працювала, та й наші однолітки дехто, переходили на такий від отримання зарплатні. А чоловік сказав, що ми так і будемо отримувати зарплатню через відомості, бо банкам він не довіряє. Більше скажу, що зарплатню за нас обох отримував він, ішов у бухгалтерію, бухгалтер наша давня знайома, завжди без питань віддавали йому зарплатню. І ще я вам скажу, що всі ці роки дійсно грішми керував у сім’ї він, і коли діти народилися, і йшли в школу, все було через нього, він контролював кожну копійку, жодних лишніх витрат в мене не було. Навіть які хотіла щось з молоду собі придбати красиве, то не вдавалося, адже чоловік говорив, що то все жіночі примхи, які не обов’язково виконувати. Але останні роки зовсім стали для мене важкими, я стала відчувати себе як безкоштовний раб, що заробляє гроші для чоловіка. Адже навіть на продукти для нас двох я випрошувала, а він кожен раз говорив, що потрібно бути економнішою.
У нас є син та донька. Син одружений, має дружину та донечку. Донька заміж поки що не вийшла, хоч має вже двадцять років. Діти у мене дуже дружні, донька з невісткою дуже тісно спілкуються, неначе подруги, що мене тішить. І ось, на початку цього літа вони приїздили до нас в гості і коли я сказала чоловікові, що потрібно дати онучці грошей на смаколики, він сказав, що в нього немає грошей. Я була здивована, адже два дні тому, ми лише отримали зарплатню, а платять нам немало для села по одинадцять тисяч, то де ж ці гроші він подів за два дні? Він сказав, щоб я не лізла в його бухгалтерію, він мені видав на продукти, ото все, що я зробила. Почути таке було дуже важко, тим більше, що свідками стали донька та невістка. Коли чоловік пішов до сина в гараж, донька мене запитала чи не набридло ще мені працювати, як раб на батька. А невістка одразу запитала, чому моя зарплатня не йде мені окремо на картку. Я їй пояснила, що у свій час коли робили картки, чоловік відмовився. І тоді дівчата мене запитали, чому я сама не піду в бухгалтерію та не оформлю картку.
І ви знаєте, я їх послухала, настільки образилась тоді на чоловіка, що він для рідної онуки пожалів коштів, що наступного дня пішла, поки він не бачив зайшла в бухгалтерію та оформила банківську картку. Проминув місяць, діти поїхали додому і прийшов час зарплатні, чоловік пішов в бухгалтерію отримувати зарплатню і був дуже здивований, коли йому сказали, що зарплата лише його. Чоловік одразу помчав до мене на мою ділянку та почав кричати, що це я надумала, що геть втратила глузд на старості років і що все життя жили як нормальні люди, а тепер я вирішила показати, яка я самостійна та незалежна. То якщо я така самостійна та незалежна, то мушу тоді забрати з дому свої речі та йти жити своїм життям. Я намагалася його заспокоїти та говорила, що нікуди не піду зі свого будинку, адже ми разом його будували своїми руками. І тоді він мені заявив, що я нічого не доклала до того будинку, я лише там прибирала та їсти варила, що господар будинку він, а я там ніхто. Після цього він пішов на свою ділянку.
Додому поверталися нарізно, коли я дійшла додому, то побачила, що всі мої речі валяються у нас під ворітьми. Він абсолютно все виніс з дому. Я одразу зателефонувала до дітей та розповіла, що сталося. Вже через півтора години, син з невісткою та донька були в нас біля дому. Я думала, що вони помирять мене з чоловіком, але ні. Поки невістка пакувала мої речі в багажник, до своєї машини, син та донька розмовляла з батьком в будинку. Я не знаю, що вони йому говорили, але із-за воріт вони мені винесли п’ятдесят тисяч гривень. Сказали, що це ті кошти, які батько складав собі на чорний день, вони розділили порівну, частину йому, частину мені.
Я була дуже здивована та питалася куди ж мені їхати, вони сказали, що я їду з ними в місто. І ось уже два місяці, як я живу в місті з донькою, в одній квартирі. Уже місяць, як в мене є нова робота, вона набагато легша, ніж та, що в садках, де потрібно одягати важкі ящики. Донька познайомила мене зі своїм нареченим та сказала, що після весілля вона переїде жити до нього, в його квартиру, а в цій квартирі житиму я. Жити так поки що мені дуже дивно та незвично, особливо те, що на мене ніхто не кричить не розповідає яка я недолуга жінка, а ще незвично те, що я отримуючи зарплатню ні в кого не запитую дозволу, щоб її взяти. Кошти, що діти забрали від батька я розділила їм порівно.
Чи жалкую я про те, що пішла від чоловіка? Так, звичайно жалкую, жалкую, що не зробила цього раніше. Тепер я радію тому, що можу частіше спілкуватися зі своїми дітьми та своєю онучкою. Через місяць після того, як вигнав мене з дому, чоловіку закликав мене назад, та говорив, що він зміниться та не буде більше себе так поводити. Та я навіть чути його не хочу, не те вже щоб бачити, нехай живе собі сам, своїм життям, а в мене тепер своє життя.