З Віталієм виросли ми практично разом, наші батьки сусіди, завжди дружили, ще з молодості. Тож коли ми народилися, з різницею між нами всього в п’ять місяців, наші батьки завжди жартували, що в майбутньому стануть сватами. Хоча з Віталієм ми були лише друзями, ми ходили до одного класу, він завжди поводився неначе старший брат, завжди мене захищав від усіх, завжди у всьому допомагав. І спочатку я і сприймала його як брата, але уже в старших класах зрозуміла, що закохалася. Та Віталік поводився так неначе друг, брат, захисник, але ніяк не коханий. В нього були інші дівчата, інші захоплення. Я ж страждала мовчки.
Наші батьки хоч і дружили та перестали нас називати нареченими, адже знали, що у Віталія є дівчина. Я коли поїхала навчатись в університет зустріла Павла і він запропонував мені стосунки. Я погодилась, адже розуміла, що з Віталієм шансів у мене немає. Тим більше, що при телефонній розмові він сказав, що в нього буде скоро весілля, я вітала його зі святом, але попередила, що я, мабуть, швидше за нього вийду заміж, адже Павло зробив мені пропозицію. І дійсно весілля в мене було швидше за Віталія, а в нього чомусь так і не відбулося. Лише згодом я дізналася справжню причину.
Вийшовши заміж за Павла я переїхала жити до його міста. Спочатку, перший рік в нас було все прекрасно, допоки не народився син. А тоді чоловіка неначе підмінили, від того вихованого, галантного і доброго чоловіка не залишися і сліду. Абсолютно все йому не подобалося і в мені, і в дитині, і все я робила не так, і син родився не такий, хоча, що можна сказати про дитину, якій всього кілька місяців. Зовсім випадково я дізналася причину такої поведінки свого чоловіка. того дня, я гуляла з сином в парку і побачила знайому постать, хотіла вже вирушити на зустріч чоловіку, та побачила, як до нього підбігла якась дівчина й обійняла його. Тримаючись за руки, вони вирушили в протилежну сторону, я якось автоматично вирушила за ними. Дійшли ми разом до кафе, там вони сіли за столик і почали обійматись та цілуватись.
Цього мені було достатньо, повернувшись додому я одразу зібрала речі свої та сина і зателефонувала до мами. Сказала що я їду до них, мама плакала та просила все ж таки поговорити з чоловіком, бо кому ж я буду потрібна з дитиною. Тоді я набрала номер Віталія і запитала, чи зможе він мене виручити і приїхати забрати мене звідси. І що ж ви думаєте, вже за годину я сиділа в автомобілі свого друга. Він повіз мене не до моїх батьків, а до себе у квартиру. Пояснив, що мені потрібно прийти до тями.
Того ввечері я багато говорила та багато плакала, а він сидів поруч обнявши мене, так втішаючи. Лише заспокоївшись, на наступний день я наважилась запитати Віталія, чи є в нього стосунки з якоюсь жінкою, чи дівчиною і запитала, чому не було весілля. І тоді, дивлячись серйозно мені в вічі, він сказав, що про те, що весілля не буде, він зрозумів тієї миті, коли побачив, як Павло прийшов до моєї квартири, за мною. Вже тоді він зрозумів, що він втратив мене назавжди і ніяка інша жінка йому не потрібна. Що з того часу, жодних стосунків у нього не було. Я не знала, радіти мені, чи плакати, адже почуття до нього в мене досі не згасли, я досі відчувала, що він мене приваблює. Тож того дня я також зізналась йому у своїх почуттях.
З того часу ми вже більше не розлучалися. Коли ми з’явилися до моїх та його батьків, то вони були дуже раді. Промайнуло вже десять років як ми чоловік та дружина. Павло офіційно відмовився від сина, то Віталій відповідно став офіційно його батьком. Син називає його татом, також у нас народилися ще дві прекрасні донечки. Я щаслива дружина та щаслива мама. Ті два роки окремо, дали змогу Віталію і мені зрозуміти, настільки сильні наші почуття один до одного.