Малі діти – малі проблеми, а великі діти – то великі проблеми, це я знаю з власного досвіду. Адже зараз я дуже ображена на свою доньку. Коли моя Олена виходила заміж за Віталія, я раділа, адже вони дуже гарна пара, Зять гарні мав манери, гарно спілкувався, я бачила як він любить мою доньку. Після одруження вони одразу поїхали до столиці, адже там кращі умови. Хоча в нас містечко невелике, але всього за п’ятдесят кілометрів від столиці, теж можна добре заробити, жити є де, розвиватись. Та вони хотіли більшого.
Понад рік прожили в столиці і порадували нас новиною про те, що скоро в нас з’явиться онук чи онучка. Затьмарювало мою радість те, що в них немає власного житла. Пропонувала їм, аби переїжджали назад, до нас. Я з чоловіком живемо у великій чотирьох кімнатній квартирі, для нас це вже багато. Вони сказали, що хочу жити самостійно. Ми їм запропонували другий варіант, ми вже не молоді хоч і обоє працюємо та маємо вже пенсію і нас би влаштувало, якби ми розміняли нашу квартиру. Їм би обрали просторішу, а нам би і однокімнатної вистачило. Та донька сказала, що хіба що, ми продамо свою, купимо собі однокімнатну, а залишок коштів віддамо їм, аби вони в столиці зробили перший внесок на свою квартиру. На таке я не погодилась, бо невідомо чи зможуть вони виплатити, а як не зможуть, то гроші на вітер. Ні, якщо хочуть нехай живуть у нашому містечку, а вони не захотіли. Свати наші живуть у невеличкому будинку в приватному секторі, тому до них їхати також не варіант.
Згодом народилась у нас онучка, ми задумались над тим аби якось допомагати дітям. Бо то нелегко і квартиру наймати в столиці, хоч і працює зять, але ж дочка вже в декреті. Тому почали щомісяця пересилати їм значну суму. Олена просиділа в декреті два роки і вирішила піти на роботу. Я пропонувала, що я вже залишу свою роботу та заберу внучку до себе. Знову вони не погодились, сказали, що дитина має бути з батьками. Тоді я сказала чоловікові, що якщо внучку віддадуть в садочок, то ми будемо платити за той садочок. Хоча столичні садочки, скажу вам, не надто по кишені. Чоловік погодився, свати не мали такого доходу як ми, але я знала, що вони щомісяця передають їм продукцію свою і на тому дякую. Ми ж щомісяця всю мою зарплатню віддавали на онуччин садочок.
Діти працювали, розвивалися і з так ми допомагали дітям два роки. Скажу вам чесно, що ми доволі на всьому економили. Бо хотілося не лише платити за той садочок, а хотілося онучці на день народження зробити нормальний подарунок, доньці на день народження, зятю, та й так, на якесь свято хотілось якогось подарунка їм зробити.
Аж тут, на початку цього літа, моя кума прийшла до мене та запитала, як донька з сім’єю відпочили за кордоном, чи не боялася мала онука такої далекої подорожі. Я була здивована та не могла зрозуміти, який кажу відпочинок за кордоном, кажу, що копійки рахують, а ми їм у всьому помагаємо. Та кума каже, що сама, на свої очі бачила в комп’ютері своєї доньки мою доньку. Де вона відпочиває на березі моря і навіть назвала країну. Ще бачила мою онуку мою, яка позує на спині верблюда. Від почутого я була шокована, відправивши свою подругу, одразу зателефонувала до доньки.
Запитала в Олени, що це за такі новини. І дійсно, виявляється, що мій зять уже пів року, як пішов на підвищення, отримує доволі хорошу зарплатню, майже, щомісяця має премію. І от вони вирішили, що поїдуть відпочити, але мені не стали говорити, бо вирішили, що ми з чоловіком їх не зрозуміємо, та не підтримаємо. Звичайно, я їх не зрозуміла і не підтримала, адже в наш час коли не відомо, що буде завтра, я віддаю останнє для них, я економлю на всьому, я досі працюю на роботі, лише для того, щоб моя онучка жила там в столиці і відвідувала столичний садочок, до того ж була одягнута пристойно, їла нормально, а вони просто так їздять по закордонах. Донька образилась, сказала, що це їхні гроші і вони їх витрачають туди куди хочуть. Я ж сказала, що поки вони живуть на мою зарплатню, то на свою відпочивають. Після цього донька сказала, що ніхто в нас нічого не просив, що то наша ініціатива платити за садок. Слово за словом так ми й посварились.
І тепер уже другий місяць вона до мене не телефонує, а я до неї. Серце щемить, адже я дуже сумую за онукою та й за нею сумую. Але ні вона перший крок не робить, ні я. Я наче вже остигла, але з того часу, вже не пересилаю свою зарплатню. Знаю, що і свати образились на дітей і перестали давати їм допомогу, адже, як виявляються вони теж продавали деяку продукцію та складали кошти дітям, щоб ті колись придбали квартиру. А вони, не маючи власного житла, катаються по курортах. Можливо ми старше покоління трохи і жадібне, але ми економніші, бо, як на мою думку, спочатку потрібно подбати про те, щоб мати власний куток, а тоді вже можна дбати про те, щоб відпочивати.