Я часто чую осуд у свій бік і все через те, що я мама в літах. Так мені п’ятдесят, а чоловіку п’ятдесят два, а нашій доньці всього-на-всього дев’ять років. В основному я чую осуд від зовсім молодих та юних дівчат, які ще не надто освічені, яких ще доля та життя не навчили. Часто чую про те, що я коли родила то думала в першу чергу про себе, не про дитину, про те, що дитині буде соромно зі мною ходити поряд. Що через двадцять років я буду старою бабою і вона замість того, щоб радіти життю буде зі мною няньчитися. І це не все що я чую. Інколи звичайно і однолітки мої не надто стримуються у висловлюваннях, адже вони вже стали бабусями, а я лише мамою. Але ви не жили моє життя, ви не знаєте те, чого я пережила і чого вартувало для мене народження цієї довгожданої дитини.
З чоловіком ми побрались коли мені було двадцять, а йому двадцять два, молоді, сповнені мрій та сподівань, сповнені величезною енергією. Ми раділи життю, ми впевнено йшли вперед. Довго працювали аби заробити на своє власне житло. Ми хотіли, щоб наші діти ні в чому не мали потреби, самі виросли в сім’ях бідних, тому знали, що таке коли ти голодний тієї шоколадки чи цукерки, знали, що таке коли у твоїх однолітків є, що вдягнути, а ти чекаєш поки старші тобі віддадуть щось своє. І ось у віці двадцяти восьми років я зрозуміла, що в нас є все крім дітей. Чоловік також все частіше про них говорив.
Але щось пішло не так, ми не могли мати дитину. Ми почали їздити по лікарнях. І щоб ви розуміли, ми чули різні діагнози, від безпліддя, до того, що ми просто несумісні, саме тому ми не можемо мати дітей. Ми не залишали надії, ми згоджувались на будь-яке лікування, ми звертались навіть то нетрадиційної медицини, святі місця різні відвідували. Екозапліднення стало нашою останньою надією, мені тоді було тридцять шість років. На жаль результату воно не дало. І ми вирішили, що після цього ми не будемо більше робити ніяких спроб. Про те, щоб всиновити дитину я спочатку задумувалась, але тоді я не була впевнена, що зможу любити чужу дитину і тому навіщо робити її нещасною, брати, а тоді відмовлятись. Ні. Якщо немає дітей, значить така наша доля, чомусь так вирішив Бог.
Ми обоє працювали на престижних посадах, нічого не було для нас в дефіциті, ми могли відпочивати, гарно їсти, вдягатись, подорожувати. Але одного дня я занедужала, подруга сказала, що це швидше всього клімакс. Адже хоч і сорок років та дітей не було, мабуть, це воно і є. Два місяці я не хотіла звертатись до лікарів, адже попри діагнози які ставили мені подруги, я собі взагалі придумала дуже страшний діагноз і боялась, що він підтвердиться боялася, що в мене щось невиліковне.
Але коли я в черговий раз знепритомніла, чоловік викликав швидку і попри мої відмовки мене одразу завезли в лікарню. Зробили всі аналізи і коли лікар зайшов і привітав мене з тим, що я скоро стану мамою, я спочатку думала, що я у маренні якомусь. Думки про те, залишати свою дитину, чи ні – навіть не поставало. Ніхто не може осуджувати мене, ні хто не знає настільки дорога для мене ця дитина. Наша Божена найулюбленіша і найочікуваніша дитина для нас.
Мені образливо чути критику у свою сторону. Чому я у п’ятдесят чую критику про те, що я стараюсь, щоб у моєї дитини все було, я зможу забезпечити своїй дитині гідне життя. Я емоційно стабільна мама, я розумію навіщо мені ця дитина та свідомо підходжу до кожного свого кроку. Скажіть, будь ласка, чому ті двадцятирічні матусі, які ведуть не зовсім здоровий спосіб життя, які не мають власного житла, які не мають нормальної фінансової забезпеченості, вони вважаються нормальними мамами. Бо вони молоді? А чи не краще коли попри свій вік, ти можеш забезпечити свою дитину, не лише фінансово, а й в емоційній стабільності? Чи можливо я чогось не розумію в цьому житті?