Я сильно посварилася з сином та невісткою, і все через те, що в мене за містом є будинок. Там, колись в тому селі я народилася, виросла, там все життя пройшло моїх батьків. Зараз той будиночок стоїть як дача. дещо я ще на городі вирощую, небагато, садок взагалі прекрасний, ледь не на весь рік вистачає фруктів. Допоки була молодша їздила туди, що вихідних. Та так сталося, що зараз маючи проблему з коліном, я не можу їздити в міському транспорті. Їжджу лише з сином машиною, тому, що там має можливість зупинитися та вийти розім’яти свою ногу при кожній потребі.
Але ось уже понад місяць, як я туди не їздила і все через те, що всі вихідні постійні відмовки. Кожні вихідні син кудись з дружиною собі їдуть, бо в них є свої справи, свої плани. Син якось навіть нагримав на мене, що він не може постійно бути на тій дачі, зі мною і взагалі, що доведеться на осінь її продати. Я довго тоді ображалася від почутого, сказала, що ніколи не продам. І якщо він мене не завезе туди на наступні вихідні, то доведеться мені брати таксі та їхати. А якщо він думає продавати, то лише разом зі мною. Син тоді якось дивно посміхнувся. А прийшли вихідні сів зі своєю дружиною в машину і поїхали. Я може б і справді поїхала на таксі, але ж ні, вони вже п’яті вихідні по підряд, залишають на мене двох онуків малих, куди ж я тих дітей буду волокти в чужу машину.
Так що, отак півтора місяця ми посварилися. І ось настали вихідні, я вже мовчу і не говорю їм нічого, раз за цілий місяць не поїхали, то й не поїдемо. А невістка мене запитує: “Тетяно Михайлівно, ви не хочете поїхати на дачу? Бо в нас справ немає”. Як же ж я не хочу, там в мене вже все засохло, люди вже врожаї позбирали, а в мене, мабуть, уже й нема, що збирати. Сіли ми в машину і поїхали.
Заїхали в рідне село, їдемо рідною вулицею, зупиняємося біля воріт. Наче мали бути мої ворота, мій паркан, а там зовсім інше. Син посміхається, невістка також, виходимо всі з машини. Син каже: “Чому, мамо, стоїш? Заходь” Дивлюсь весь паркан поміняний, ворота інші, відкриваю хвіртка, заходжу на подвір’я і зомліла – будинок весь відремонтований. Стоять пластикові вікна, замінені двері, навіть дах перекритий. Син мене підштовхує “Чому стоїш? Іди, відчиняй двері, подивись свою улюблену дачу, вже ж понад місяць тут не була”. На ватних ногах дійшла до дверей, відчиняю, а там і сіла. В будинку зроблений абсолютний ремонт, проведені комунікації, душова кімната вже є, вбиральня. На кухні є вода, до цього там її не було. А які гарні стіни, стеля, навіть на підлогу відремонтували і пофарбували. Коли ж тільки встигли?
Виявляється, син з невісткою на збирали трохи коштів та вирішили зробити життя на цій дачі комфортним. Адже діти ростуть і їм потрібно приїжджати на відпочинок, щоб могти і помитись нормально, і посуд помити, до туалету аж до городу не бігти. То ж найняли працівників, та й самі що вихідних добряче працювали.
Ось такий мені подарунок-сюрприз. Після побаченого, я ще довго плакала, син навіть не міг зрозуміти, чи то я плачу з радості, чи то з жалю, що переробили стару сільську хату, на такий комфортабельний будинок. Коли трохи заспокоїлась, то я довго дякувала дітям та говорила, що тепер зможу тут навіть і залишатися на довше ніж кілька днів. А ще я просила в них вибачення за те, що ображалась на них та сварилася з ними і говорила різні погані слова. Вони ж сміялись та говорили, що вони прекрасно мене розуміють. Я дякую тепер своїм дітям, що зробили мені такий зручний будинок. Вже навіть задумалась над тим, що, мабуть, буду сюди переїжджати весною та до осені жити на дачі.