Маю таку я проблему, за що сама себе картаю. Коли мій дорослий син почав зустрічатися з нашою сільською дівчиною Наталею, я була проти. Я його всіляко відмовляла, наговорювала на неї неправду, аби лише їх розлучити. Бо хотіла, щоб син вибився люди, хотіла, щоб поїхав до великого міста, там одружився і там залишився. Адже все життя я прожила в селі і знаю яка тут важка праця, а перспектив ніяких. Тож сподівалася, що таким чином, я забезпечу сину добре майбутнє, останні копійки, все, що мала все вкладала в нього, аби він і мав гарний вигляд, і навчався в престижному виші.
Розставшись з Наталею, мій Антон вирішив вирушив до міста. Там навчався, там знайшов роботу, там і знайшов собі дружину Аліну. Я не могла натішитися, столична невістка, ще й з сім’ї забезпеченої. Я працювала, як могла, аби не чим не образити сина та невістку, віддавала останні копійки, що мала. Сама практично харчувалася тим, що вирощувала в себе на городі, а одягу я навіть не купувала. Все віддавала сину до останнього. Коли з’явився онучок Святослав, ще більше почала працювати, навіть ходила до сусідів понайму, щоб лише дати на подарунок для онука не менше ніж свати.
І от коли онукові виповнився рік завітали до мене в гості син з ним разом. Я подивилась, невістки немає. Питаю сина, що ж таке, а де Аліна, а він заявив, що вони до мене не лише в гості, вони до мене назавжди. Виявляється, що Аліна зрозуміла, що вона ще занадто молода для того, щоб бути матір’ю і це у двадцять п’ять років. Сказала, що вона хоче будувати кар’єру, хоче подорожувати світом, а чоловік та син для неї, це – тягар. Тому, вона запропонувала моєму сину подати на розлучення, а маленького Святослава здати до дитячого будинку. Від почутого мені стало зле. Це ж якою потрібно бути людиною, щоб віддати власне дитя.
І звичайно я прийняла в себе сина і онука. Син звільнився з роботи в місті, пішов працювати до місцевого фермера, зранку до ночі працює, не покладаючи рук. Я ж почала доглядати свого маленького Святославчика. Так рік за роком і промайнуло п’ять років.
І ось цього року ведемо його до першого класу. А минулого тижня він поставив непросте питання, чи приїде мама, щоб побачити який він виріс здоровий. Я попросила сина аби він зателефонував до Аліни, та запитався, все ж таки прийшло вже п’ять років, жінці тридцять, то може вже готова вона бути матір’ю. І, що ж ви думаєте, зателефонували до неї, не брала слухавку. Зателефонували до її батьків, свати були не надто говірливими, сказали, що їхня донька розпоряджається своїм життям так, як хоче, якби вона хотіла спілкуватися зі своїм сином, то вона знає нашу адресу. Син продовжував додзвонюватись до своєї дружини і зрештою решт вона зняла слухавку. Я жалкую, що в той момент, коли він розмовляв, Святослав був біля нас, адже хлопчику було чутно, що вона говорила. А сказала вона наступне, що і мій Антон, і маленький Святослав, це помилка її молодості, яку вона не хоче згадувати, і не хоче повторювати. Тому про побачення з нею вони можуть навіть не мріяти.
Я бачу як важко маленькому Святославу. Я вже говорила сину про те, аби він знайшов собі іншу дружину, ту яка зможе полюбити хлопчика, та замінить йому матір. Адже я розумію, як важко дитині, хоча я як бабуся віддаю всю свою любов йому, але все ж таки я розумію, що йому потрібна мама, а моєму сину потрібна дружина. Та поки що Антон говорить, що не готовий шукати собі супутницю по життю, адже якщо рідна матір відмовилась від Святослава, то хіба чужій жінці він буде потрібен?
А Наталя, до речі вийшла заміж, живуть у нас в селі, мають вже троє діток, розвивають свій невеличкий бізнес з теплицями. Я розумію, що через мої мрії та плани я зруйнувала життя сину.