Коли виходила заміж, то навіть не могла здогадатись про те, з яким чоловіком мені доведеться жити. Він гарно говорив, він гарно за мною впадав, красиві робив компліменти та подарунки. Здавалося, що після весілля буде рай, та вистачило трьох років, щоб зрозуміти наскільки я помилилася з вибором. Як виявилось, що свому коханому я потрібна лише тоді, коли я здорова та можу щось робити.
Коли ми одружувались, мені було двадцять п’ять, а йому тридцять два, він дорослий чоловік, красивий, на запитання, чому досі не одружений, говорив, що чекав “ту саму”. Я раділа, адже мене назвали “тією самою” заради якої готові змінити життя. Рік жили дійсно непогано, а коли промайнув рік, я почала помічати за своїм чоловіком нотки скупості. Коли говорила, що в мене вже немає нормального одягу зимового, адже він ще купувався до весілля, він спочатку неначе віджартовувався. Що поважає ті народи, які за наречену дають придане, а в ньому обов’язково кілька комплектів одягу, що, мовляв, чому ж батьки не дали. А далі жарту діло не пішло, він так і не купив мені пуховик. Дякувати Богу, я сама працюю, заробляю тому купила сама.
Ще рік прожили і він вже не навіть не приховував своєї скупості, на всьому потрібно було економити. Продукти ми ходили купувати лише разом, адже, як він виразився, я абсолютно не вмію економити. Порошок для прання ми купували найдешевший, адже він говорив, що його все одно роблять на одній фабриці і набирають з одного чану, лише в різних коробках та з різного фасування, для таких, як я, щоб платили дорожче. Продукти брали ті, що на уцінці, мовляв, все одно все з’їмо і не згадаємо.
Далі ще більше, наближалася третя річниця нашого весілля і я дуже сильно захворіла. Не дивлячись, що це вже було кінець літа, мабуть, кондиціонери зробили своє діло, і мене таке добряче заклало горло. Я відчувала сильний озноб, температура була тридцять дев’ять. Але того ранку він збирався їхати у відрядження, почав будити мене, щоб я допомогла йому скласти валізу. Я йому почала пояснювати, що я дуже хвора і я не можу йому допомогти, що мені потрібно в лікарню. Він незадоволено почав кричати на мене, що я навмисно при творилася хворою, щоб не допомогти йому зібратися, що навіщо він одружився, якщо дружина навіть не може зібрати йому валізу. Що він сам собі повинен прасувати та складати сорочки, що я лінива, що навмисно вийшла за нього заміж, лише для того, щоб мати житлову площу.
Я сказала йому, що дійсно немає ніякої сили і до того ж попросила в нього аби він дав мені коштів на те, щоб купити собі ліки. Адже до моєї зарплатні залишалося ще два дні, а я свою зарплатню витратила абсолютно всю на ремонт його ж автомобіля, адже він просив мене оплатити послугу на СТО, так, як він в той день забув свою банківську карту вдома. Та на моє прохання, він сказав, що я блефую, що він не вірить мені, що в мене нема ще однієї картки де я складаю гроші потай від нього. А в мене дійсно такої не було. Він ще довго щось кричав, гримів на кухні каструлями, кричав звідти, що він голодний мусить їхати. Хоча за три роки, це був, мабуть, перший раз, щоб він сам собі готував сніданок.
Як тільки за ним закрились двері, я одразу зателефонувала мамі. Через годину батько з матір’ю вже відводили мене до своєї машини, та вантажили мої речі до багажника. А ще через тиждень, я подала заяву на розлучення. Дійсно, було дуже важко морально, адже не на таке сподівалася, дійсно кохала цю людину. Але в той день коли я захворіла і я побачила його дійсне все єство, яке воно є насправді. Шановні мої дівчатка, не ведіться на той мед і що лють вам у вуха до весілля, адже після нього може все змінитися.